Глава 10

Мавка відчувала слабкість. Не сильну, та вона заважала їй спокійно жити. Змушувала її нервувати. Зазвичай такого не було. Зазвичай її плани дозволяли відвідувати ліс вчасно, але не зараз.

Все йшло не по плану. Спочатку Настя, потім Павло і той дах... Так, їй сподобалося, але зараз вона відплачується за те задоволення. А ще її мучать сумніви.

Їй одночасно подобаються два чоловіки. І ні з одним з них їй не можна бути. Як це дивно й незвично. Просто дико.

А ще навчання. Його ж ніхто не скасовує просто через те, що в Огняни болить голова.

- З тобою все в порядку? - тихо спитала Настя.

Огняна була якась бліда й дівчина почала хвилюватися за неї.

- Так. Просто голова трохи болить, - також тихо відповіла Огняна.

- Це тому що ти на вулиці багато в холоді вчора була, - припустила Настуся. - Павло от взагалі захворів сильно.

- Захворів? Що з ним? - схвильовано запитала Огняна.

- Не бійся. В нього просто піднялася температура. Ще кашляє, здається, - знизала плечима Настя і продовжила. - Не бійся, я сьогодні до нього сходжу, провідаю його, а потім все тобі розкажу.

- Домовилися, - тихенько сказала Огняна тому що помітила погляд викладача в їх бік.

День йшов і Огняна все яскравіше розуміла, що хвилюється за Павла. Та відчуває свою провину в тому що він захворів. Це ж вона хотіла на дах. Це ж вона забрала в нього кофтину. Через неї він захворів.
Те що він сам робив все зі свого бажання якось швидко зникло з пам’яті дівчини.

Вона навіть хотіла напроситися піти разом з Настею, але вирішила цього не робити. Вона ж хотіла його уникати. І вона буде його уникати. Їй не можна бути з ним.

Вона так часто собі повторювала ці слова, що починала в них вірити.

Сьогодні вона просто пішла додому зі смутком на душі.

Сьогодні її всі залишили в спокої. Не дзвонила Настя, не потрібно було готуватися до пар. Просто нічого не хотілося більше.

Навіть не хотілося до лісу. Було потрібно та не хотілося.

Огняна відчувала, що в її голові занадто багато темних думок. Вона просто не зможе розслабитися. Вона не хоче бачити сестер. Вона хоче у світ снів.

Вона хоче яскравих дитячих снів та хоче потрапити в обійми чоловіка якого любить.

Хоче, щоб її обіймала бабуся. Та сама бабуся, що з такою любов’ю прийняла та виростила мавку. Та, що показала - люди прекрасні.

Хочеться їсти ложкою малинове варення й слухати розповіді бабці про минуле. Розповідала про свою родину. Вона розповідала про своїх синів. Та вони вмерли на війні, а внуків їй не залишили. А вона завжди хотіла онучку. Розповідала легенди та казки. І дуже любила слухати як Огняна співає.

Вони, частіше за все, сиділи в садку біля лісу. Огняна носилася навкруги з цікавістю озираючись на всі боки, а бабуся пила чай і відповідала на всі її питання.

Огняні було боляче її згадувати. В роті з’являвся гіркий присмак втрати. Бабуся була нагадуванням про те, як швидко помирають люди.

Сьогодні Огняна сиділа у садку на тому самому місці й пила гіркий чорний чай.

А потім просто пішла спати сподіваючись знайти втіху в чужих снах.

Але й там її чекав сум.

Вона з’явилася посеред дороги. Поруч з перевернутою автівкою.

Хлопець зі сльозами на очах гойдав мертву жінку у своїх руках. Його губи дрижали, та він щось тихенько шепотів скрізь сльози.

Така картина гострим болем увіткнулася в серце мавки. Її власні очі волого блищали від сліз.

Вона підійшла до нього зі спини і поклала руку йому на плече. Він легенько здригнувся, і не відриваючи очей від жінки на його руках сказав:

- Я сподівався що ти прийдеш. Якщо ти приходиш - все навколо просто сон, - тихо, зірваним від плачу голосом, сказав він.

- Я прийшла.

-Так, прийшла, - погодився хлопець, - тільки це не просто сон, - Більш впевнено продовжив хлопець. - Це моя мама. Вона померла як мені виповнилося п’ятнадцять. Врізалася в іншу автівку. Вона померла - я вижив. Досі не можу собі цього простити. Я лишився один. Мені завжди це сниться коли я хворію. Це згадка, це не просто сон.

Він обережно поклав жінку на асфальт й повернувся до мавки. А потім, одним різким рухом притиснув її до себе. Вона обійняла хлопця у відповідь і тихенько гладила його по спині. Він дрижав від плачу.

- Тільки ти мене не покидай, - пошепки попросив хлопець.

Мавка міцніше притисла його до себе ні на хвилинку не зупиняючи свої заспокійливі рухи.

Час йшов і все навколо розсипалося як пісок по вітру.

Навколо них сама по собі з’явилася кімната. Сірі стіни, сірий диван, Сірі квіти на підвіконні.

Хлопець поклав голову на колі мавці.

- Розкажи що-небудь світле, - попросив він.

- Коли я була маленька, мені років було зо сім, бабуся часто розповідала мені різні історії, частіше за все казки. Ми сиділи в саду, вона пила чай, я - молоко і вона розказувала мені їх безліч. Але одну я любила найбільше. Вона розповідала мені казку про мавку, - розповідала мавка перебираючи волосся хлопця пальцями. - «Якось в одному лісі жила чудова, гарна мавка. Вона жила в спокої у своєму лісі, та їй хотілося дізнатися, що відбувається у світі людей.» Далі йшла історія про те як мавка познайомилася з чудовим чоловіком що грав на сопілці. І він закохався в її незвичайну вроду. І в душу також закохався. Бабуся говорила, що вони жили в мирі та спокої у світі людей, та, - зітхнула мавка, - це було не правдою. Вже в школі я дізналася що бабуся переробила «Лісову пісню» на свій манір. Зробила з неї світлу казку. А на справді все було набагато гірше.

- Сумна вийшла історія, - тихо сказав хлопець.

- Просто хотіла сказати, що заради того кого любиш, навіть з самої сумної історії можна зробити казку.