Глава 9

Сьогодні Огняна була дуже гарною. Її довге пухнасте волосся було зібране в косу, а в неї вплетена блакитна стрічка. Проста синя сукня додавала дівчині легкості, а босоніжки зручно сиділи на нозі.

Вона була справді гарною. Ніколи ніяких проблем зі шкірою, завжди гарний запах, завжди неперевершена.

Іноді Огняна й сама дивилася у дзеркало й думала : «Я маю чудовий вигляд». Частіше Огняна думала: «Я не виглядаю як людина».

Вона знала людей з дитинства.Вона жила поруч з ними. Вона боялася що вони щось помітять. Щось незвичне. В її поведінці в її тілі в ній самій.

Тому вона боялася говорити з людьми. Не підпускала їх до себе. Намагалася віддалитися від них як можна далі. Іноді вона думала: «Я мавка. Мені нема місця серед людей». А потім глибоко вдихала повітря, згадувала, скільки доклала зусиль заради своєї свободи й просто жила далі. Іноді вона згадувала що люди навколо думають лише про себе і на неї їм начхати.

Попри це вона намагалася віддалитися від людей, але Настусі вдалося досягти її серця. І тому хлопцю зі снів також.

Але він... Він був нереальним. Майже вигаданим. Зустрінь вона його на вулиці - не впізнає. І серце не підкаже.

Вона ніколи його не зустріне, не зможе бути з ним разом. Не обійме в реальності й не відчує його запах. Відкриватиме своє серце для нього лише вночі. Що там говорити, вона навіть імені його не знає!..

Та й це, нічне, щастя для неї скоро закінчиться.

Як тільки повний місяць знов підійметься над землею, вона зі своїми сестрами-мавками позбавиться цієї «проблеми». Огняна цього не хоче, та так буде краще.

Їй не можна віддавати своє серце людині. Люди ж так мало живуть. А в мавки майже вічність попереду.
Огняна вже звикла жити в швидкому темпі, в темпі людей. Мавки ж живуть зовсім не так. Поволі насолоджуються життям, іноді грають з «дурними людьми», іноді сплять майже місяцями сховавшись між дерев. І закохуються лише в таких як вони. В вічних.

І, як би дівчині не хотілося, їй не можна закохуватися в людей.

Хлопець зі снів... Вона дозволила це собі, але ж Павло... Павло це зовсім інша справа. Вчитель історії з гарним голосом і теплими руками. А як гарно він співає! Його очі такі теплі та ніжні, що хочеться дивитися в них не відриваючись.

В нього їй закохуватися ніяк не можна. Вона вирішила уникати його всіма можливими способами.
Як вона опинилася в такій ситуації? Вона ж хотіла його уникати. Чому його кофтина знову на її плечах? Чому в її руках кава яку він приніс? Чому вони сидять на даху й дивляться на зорі?

Все починалося з жартів про те що її змусили прийти. З захопленого погляду хлопця. Зі злості на подругу і легких посмішок посланих хлопцю. З музики й ненароком кинутої фрази: «Хочу бути блище до зірок».

Він м’яко взяв її за руку й відвів на дах. Блище до зірок. І на небі - ні хмаринки. Тільки руку простягни - й вхопиш будь-яку.

Та Огняна не хотіла ловити зорі. Їй подобались вони такими як вони є.

Далекими.

Дівчина змерзла і Павло віддав їй свою кофтину. Вона гріла її плечі та, немовби, душу. І ставало легше. Погані думки йшли з голови мавки. Вона не думала про те, що їй не можна закохуватися. Не думала про те, що їй не місце серед людей. І зовсім не була проти коли хлопець обійняв її за плечі. Вона лише міцніше притиснулася до нього спиною.

Вони стояли так довго й просто мовчали.

А потім сіли на ледве теплу підлогу не розмикаючи обіймів. І просто мріяли про щось таке далеке й тепле. Про майбутнє. Про те, що вони хочуть подорожувати й про те як гарно було б жити в будиночку десь далеко від всіх. Десь біля великого озера. Чи може десь в горах.

Й загадали бажання на зірку що падає з неба. Дівчина загадала те чого ніколи не станеться, стати людиною. А хлопець подумав: «Хочу вічно тримати її в своїх обіймах». І тримав міцно-міцно.

Огняна, непомітно для себе, заснула в його обіймах. Він тримав її, дивився на зорі й посміхався.

Прокинулася вона лише на світанку від теплих променів сонця.

І ніхто з них так і не згадав про всіх тих з ким вони виходили на прогулянку.