Глава 7

Вона знову була уві сні. Вона вже звикла до одного й того самого обличчя навпроти, до тихих розмов про все на світі. До легких обіймів.

І до того, що він її не пам’ятає.

Це було боляче. Серце кожного разу збивалося з ритму. Кожного разу вона сподівалася, що він згадає. Та він не згадував. Надія згасала. Залишилося лише вугілля.

Вугілля яке цієї ночі запалало новим полум’ям. Так яскраво як ще не палало.

- Я тебе вже бачив, - такими словами зустрів її хлопець, - я пам’ятаю тебе серед дерев.

Серце мавки забилося швидше. Вона посміхнулася так щиро, так радісно, як не посміхалася вже давно.

- Так, ми не в перше зустрічаємося, та ти мене завжди забуваєш, - сумно закінчила мавка.

В її очах поселилася тиха печаль. Плечі опустилися й з’явилося відчуття ніби вона от-от заплаче.

Її хотілося втішити.

- Як же так виходить? - тихо спитав хлопець беручі руку мавки в свої долоні.

- Це ж світ снів, невже ти й це забув? - грайливо продовжила мавка.

-Тобто я тебе придумав? - збентежено спитав хлопець.

- О, ні. Я справжня.

- Але ж ти не людина? - спитав хлопець прослідкувавши кінчиками пальців за візерунками на шкірі дівчини.

- Це ж сон, тут все можливо. Тут всі виглядають не так, як в реальності. Такий вже це світ - всі виглядають так, як захочуть. Все нереальне. В тебе навіть небо зелене, - розсміялася мавка піднявши очі вгору.

- Це ж мій сон? Це означає, що я можу робити тут все що захочу.

Хлопець провів перед собою рукою і в ту ж мить перед ним з’явилося дзеркало. В ньому відзеркалювався високий стрункий хлопець. Волосся звивалося в кучері, очі, майже чорні, дивилися лагідно. Він довго вдивлявся в глибини дзеркала, а потім сказав:

- Так, я майже на себе не схожий. Але я все-таки людина. А ти -ні.

- Просто я така, - знизала плечима мавка. - Даси мені квітів? Хочу зробити віночок, - перевела тему дівчина.

В ту ж хвилину навколо з’явилися волошки та кульбабки. Вони засіяли все навколо собою. Все навкруги перетворилося в синьо-жовте море.

- Дякую, - посміхнулася дівчина й сіла на траву.

- Сукню забрудниш, вона ж біла.

- Це ж сон, - знову нагадала дівчина. - Тут про це можна не перейматися.

Хлопець сів поруч з Огняною та почав й собі плести віночок. Між ними повисла тиша. Та вона була доволі затишною. Вони не заважали один одному. Їм було не так самотньо разом.

Мавка доплела віночок першою. І в ту ж хвилину поклала його на голову хлопця. Жовті й блакитні квітки мали гарний вигляд на темному волоссі, та одна пелюстка впала на чуб хлопця. Дівчина швиденько її прибрала.

Зустрілася поглядом з хлопцем і зніяковіла на декілька секунд. Та потім взяла себе в руки.

- Дякую, - промовив хлопець, поправляючи вінок на голові, а потім продовжив плести вінок у своїх руках.

- Ні за що. Це ж ти мене навчив, - знизала плечима мавка починаючи збирати квіти в букетик. Вона любила волошки.

- Правда? - підняв очі хлопець на мавку.

- Так. Коли ми зустрілися вперше.

- Ми часто бачимося?

- Доволі таки. Просто ти все забуваєш відразу ж як просинаєшся.

- Тобі напевно неприємно. Вибач мені. Я більше не забуду тебе, - серйозно сказав хлопець.

- Обіцяєш? - з надією спитала мавка.

- Обіцяю, - сказав хлопець й одягнув на голову мавці вінка. - Ти занадто мила, щоб тебе забувати.

Проснулася мавка від того, що її серце билося так швидко, неначе хотіло вирватися з грудей. Щоки її почервоніли і вона приклала до них долоні.

Ще ніхто не бентежив її серце так сильно. Вона подобається йому? Вона йому подобається як дівчина?!

Мавка нещодавно зізналася собі - цей хлопець їй подобається. Дуже подобається. І її серце не турбує те, що вони можуть ніколи не зустрітися. Не турбує те, що вони ніколи не зможуть бути разом. Вона мавка - він людина.

Ці думки трохи привели Огняну до тями, але це не завадило при зустрічі шокувати Настусю питанням:

- Якщо хлопець називає мене милою... Я йому подобаюсь?

Настуся навіть похлинулася своєю ранковою кавою. А як відкашлялася то засипала свою подругу питаннями:

- Звичайно ж ти йому подобаєшся. Хто це? Той новенький вчитель, так? Зізнавайся. Він тобі сподобався? Ти йому точно сподобалася. Повір мені. Ти просто не можеш не сподобатися. Про що ви таке говорили? Боже, мені так цікаво! - видихнула все це на одному подихі Настуся.

- Ні, це не він. І, взагалі, ми запізнюємося, - не схотіла відповідати Огняна.

Настуся подивилася на мавку таким поглядом, що дівчина зрозуміла - її словам не вірять.

Але спізнювалися вони насправді. Ще й на психологію. На неї запізнюватися було ніяк не можна.

- От як ми зробимо. Сьогодні, я приходжу до тебе на ночівку і там ми все обговоримо. Заперечення не приймаються, - погрозила пальчиком Настуся.

- Добре-добре. Ходімо вже.

На пару дійсно запізнюватися не хотілося.