Глава 6

- То й ходімо! - вже вкотре повторювала Настуся. - Чому ти не хочеш? Ми не надовго. Просто познайомишся з ними. Трохи розвієшся. Ти останній час сама не своя, побудь трохи зі мною. Чого тобі варто? - склала руки в молебному жесті Настуся зазираючи Огняні в очі.

- Та не хочу я нікуди йти. Що ти прив’язалася? - роздратовано відповідала Огняна.

- Знову на побачення до хлопця свого побіжиш? - образилася Настя.

-Нема в мене ніякого хлопця, а якби був, я б тобі про це розказала.

- Я в цьому вже сумніваюся. Ходиш, посміхаєшся про себе. Постійно в думках своїх. Не вірю я що ти без хлопця. Точно закохалася!

- Та не закохалася я.

- Доведи. Сходи зі мною разом на прогулянку, я тебе с хлопцем гарним познайомлю. В тебе ж хлопця нема, ти ж вільна.

Настуся склала руки на грудях ніби показуючи - не відступить доки свого не доб'ється. 

- Та піду, але тільки якщо після цього ти більше до мене з такими домислами лізти не будеш. Дурниці якісь верзеш.

- То й добре. Сьогодні о сьомій біля водограю. Не прийдеш - ображуся.

- Добре-добре, прийду. Заспокоїлась? - злегка посміхнулась Огняна.

- Так, заспокоїлась. Та я буду за тобою слідкувати, так і знай - пригрозила Настуся.

- Як душа твоя побажає. Мені можна йти додому?

- Йди, та не забувай - о сьомій біля водограю.

Дівчата обійнялися на прощання й, ще досі трохи розлючені, розійшлись в різні боки.

Огняна думала про дивну поведінку подруги, Настуся про теж саме.

Так вже склалося, що в останній час, світ сновидінь для Огняни став цікавішим за реальний. Вона дійсно поводилася не звично та сама цього не помічала.

Коли Огняна повернулася додому, на годиннику вже була четверта і підготувавшись до занять вона пішла збиратися на прогулянку.

Настуся завжди ходила на прогулянки з великою компанією. Люди так часто змінювалися що Огняна не встигала їх навіть гарно запам’ятати, про те щоб завести дружбу з кимось навіть мови не йде.
Їй подобались далеко не всі знайомі Настусі й сама мавка подобалася не всім.

Прийшла Огняна, як і домовлялися, о сьомій.

Водограй знаходився у самісенькому центрі міського парку, поруч з монументом пам’яті воїнам померлим в Українсько-російській війні дві тисячі двадцять другого року.

Кожного разу як вона бачила цей пам’ятник - сльози наверталися на очі мавки. Деяких з померлих вона знала особисто. Біля нього завжди лежали свіжі квіти.

Біля водограю майже завжди збиралося багато людей. Поруч з ним було прохолодно, навіть в найспекотніший день. От і зараз їх було багато.

Огняна, не без складнощів, знайшла в цьому натовпі свою подругу. В цьому їй дуже допомогла примітна червона сумка. З такою сумкою ходила лише Настуся. Вони, Настя й ця червона сумка, були справді неділимі.

Настуся також побачила Огняну й махнула рукою підзиваючи мавку до себе.

- Привіт, мила моя, - обійняла вона Огняну, - я вже думала - ти не прийдеш.

- Я прийшла вчасно, - показавши на годинник відповіла на цю провокацію Огняна.

- Я в тебе вірила. Ти майже з усіма знайома, та я обіцяла тебе познайомити з одним хлопцем, - продовжила говорити Настя не дуже звертаючи увагу на слова Огняни й повела її через натовп. - Він новенький в нашій компанії, та, ніби-то, хороший хлопець. Він повинен тобі сподобатися.

- Навіщо мені хлопець?

- Тобі вже дев’ятнадцять. Не можна розмовляти тільки зі мною і зі своїми родичами, з якими я, якщо ти пам’ятаєш, ще досі не знайома. Просто познайомся з ним, я не прошу більшого. І, прошу, не забудь його ім’я відразу ж, як це було з іншими.

- Я спробую.

- От і добре, - посміхнулася Настуся підвівши Огняну до хлопця. - Ви ще не знайомі, це моя краща подруга - Огняна, а це мій новий знайомий - Павло. Будь ласка, Павлику, приглянь за нею, щоб вона хоч трохи побула в компанії, бо я тільки відвернуся і вона вже вдома.

-Приємно познайомитися, - посміхнувся Огняні хлопець. - Слухаюсь, - відсалютував Насті.

- Сподіваюся на тебе.

Настя пішла і вони залишилися наодинці. Огняна роздивлялася хлопця що сидів поло неї. Світле русяве волосся і м’яка посмішка. Очі... Напевно зелені, та у пітьмі погано видно. І навіть так було видно що він доволі високий.

- Що, подруга намагається з кимось звести, - з усмішкою запитав хлопець.

- Є таке. Кожного разу так, - зітхнула Огняна.

- Сідай поруч. Я вже пообіцяв придивитися за тобою - так просто не втечеш.

- Ти давно с Настею знайомий? Я вперше тебе бачу.

- Та ні, нещодавно сюди переїхав. Працюю вчителем історії в місцевій школії. Поки що тільки у п’ятого та шостого класу. Та в наступному році буде більше роботи. А ти?

- Я поки що тільки вчуся.

- Студентка. На першому курсі?

- Вже на другому, - посміхнулася дівчина.

Іноді вона й сама не вірила в те, що вже майже закінчила другий рік навчання в університеті.

Час пролетів непомітно. За ці два роки багато чого відбулося а ніби й згадати нічого. 

Дівчина мовчала. Про що говорять з незнайомцями? 

- Ти змерзла? Вся дрижиш. На, візьми, - сказав Павло знімаючи з себе кофту.

- Дякую, - посміхнулася Огняна, накидуючи на плечі ще теплу кофту.

Вона розраховувала що буде тепліше. Напевно було потрібно щось накинути на улюблену білу сукню.

- Ти граєш на гітарі? - показала очами Огняна на примітний чохол поруч з хлопцем.

- Так. Хочеш зіграю? Мене взагалі заради цього сьогодні й позвали, - сказав хлопець дістаючи гітару.

- Зіграй, якщо хочеш - знизала плечима Огняна.

- Пісня для вас леді, - жартівливо вклонився Павло.

Перебрав струни і почав:

- Вона носила квіти в волоссі
І ними грався він і ще вітер
Здавалося давно вже дорослі
Але кохали щиро мов діти... - розлилася знайома всім мелодія.