Глава 4

Сьогодні вона потрапила до лісу. Вигаданого, нереального. Потрапила у сон. На диво реалістичний. Птахи співають десь високо в гіллях, а зелена трава лоскоче п’яти. Тихий, світлий ліс.

Як чудово уві сні відчути себе як вдома.

Люди рідко у сновидіннях бачуть природу, рідко просто відпочивають. Частіше за все їм сниться місто, своя домівка чи взагалі якийсь космос. Люди у своїх снах постійно щось роблять, неначе їм недостатньо роботи вдень. Куди вони так поспішають? Навіщо?

Просто тому, що вони люди. Неймовірні істоти.

Огняна й досі не знає як до них відноситься. Вони такі дивовижні, такі гарні, такі добрі й милі. А в одночас такі підлі. Вони скільки шкоди наносять світу!

Як мавка, Огняна ненавидить людей, як людина - захоплюється ними.

Мавка ступала по лісу з сноведіннь так як і по реальному. Не залишаючи після себе слідів. Вона йшла, час від часу торкаючись кінчиками пальців до дерев, що стояли навкруги.

Небо було не видно за широкими кронами дерев, та навколо все було огорнене золотистим світлом сонця.

«Як тут гарно» - подумала мавка, насолоджуючись красою цього сну. Та їй не вдалося довго бути на самоті.

Вона йшла між деревами, та раптом зачепилася за щось на землі й ледве не впала.

-Т-с-с, тихіше, не шуми,- тихо проговрив чоловік притягуючи її до себе, ховаючи мавку за деревом.

Чомусь голос чоловіка здався мавці знайомим, а побачивши його обличчя мавка зрозуміла - це той самий чоловік у сні якого вона була вчора. Дивно. Таке з нею вперше.

- А чому неможна шуміти? - тихенько перепитала дівчина.

- Тому що ми ховаємся від монстра, і не хочемо щоб він нас знайшов, - трохи роздратовано сказав чоловік.

“Такий дорослий, а монстрів боїться” - легенько посміхнувшись подумала мавка.

Придивившись до господаря сну, вона зрозуміла що трохи переоцінила вік людини перед нею. Це був скоріше хлопець ніж чоловік. На вигляд йому років зо двадцять п’ять. Хоча вчора він здався їй дорослішим.

- Чому ми від нього ховаємося? Що він нам зробить?

- Ти що, не чула? Він забирає голос у всіх кого спіймає. Людям тільки й залишається відкривати рота як рибі, без жодного звуку. Тихо, він йде. - закінчив чоловік злякано і притис мавку до себе.

“Напевно цьому чоловіку дуже потрібен його голос” - подумала мавка в його обіймах. Їй було не дуже зручно, але вона вирішила потерпіти.

Страх хлопця вона розуміла. Вона - мавка і навіть на декілька миттєвостей уявивши, що вона зосталася без голоса - Огнягі стало страшно. Голос - головний інструмент мавки. Мавка без пісні, мавка без її чаруючого голоса - вже не мавка.

Тому дівчина сиділа тихо.

Звуки навколо стали зникати. Спочатку змовкла одна пташка, потім ще декілька. Птахи співали лише десь далеко, а поруч з парою почулися кроки. Дуже важкі кроки, Вони зоставляли після себе зламані гілки та прим’яту траву.

Ось ці сліди з’явилися недалеко від дівчини. Вона очікувала побачити якогось велетня, але замість цього побачила лише силует, весь неначе зроблений з золи. Він був темним, з довгими руками та ногами, але скрізь ного можно було побачити те що відбувається за ним. Ось як виглядав цей монстр.

Дівчині стало страшно й вона міцніше притислася до чоловіка. Він у відповідь пригорнув її до себе.

В таких обіймах і він, і вона, відчували себе в безпеці.

- Ніби-то пройшов, - сказала дівчина вибираючись з обіймів.

- Так, пройшов, - з полегшенням видихнув хлопець. - Сподіваюсь, більше не повернеться.

- А хочеш, я тебе сховаю? - захотілося мавкі допомогти хлопцеві.

Він здавався їй таким маленьким та милим у своєму страху, що вона загорілася ідеєю допомогти йому. Як з дітьми, коли проганяла їх жахи. Тим паче що вона могла це зробити.

- А ти можеш? - перепитав чоловік.

- Звичайно можу, я ж для цього й прийшла, - трохи злукавила дівчина.

Дівчина приклала свої рукки до землі, хлопчина уважно дивися на її дії.

Огняна звернулася до духів цього лісу, до самої природи, тихенько наспівуючи якусь чудернадську мелодію. З землі з’явилася висока трава, гілля дерев нахилилося й все це, разом, захопило пару в зелений купол.

- Неймовірно - видихнув хлопець торкаючись до куполу.

- Тепер у тебе точно ніхто не забере твій голос, - посміхнулася дівчина і зчезла.

Прокинулася.

В цей день вона не могла думати ні про що, окрім цього дивного хлопця із сну.  

Не тому що він сам привернув її увагу і не тому що це був перший хлопець який обіймав її так довго, просто вона була двічі в його снах.

На світі десь сім мільярдів людей, а мавка двічі потрапила до нього. Це було дивно. І незвично.

А ще Огняна, хоча собі вона в цьому ніколи й не зізнається, була ображена на чоловіка який так швидко її забув.