Глава 1

Вона любила весну. Шум вітру. Ще холодного, але такого рідного. Вона любила тихі ночі. Вона любила весь світ. Вона любила любити.

Вона любила ягоди малини, та сонце. Але найбільше вона любила місяць. Молодий, повний, старий... Любила його і вдень і вночі.

Так, там де вона живе його можна побачити в будь-який час. Лише іноді темні хмари застилали собою небосхил ховаючи його за собою. 

Люди навколо любили її голос. Тихий, як шелест дерев, та гучний, іноді злий, як вітер. Люди любили її довге, хвилясте волосся. Люди любили її гнучке тіло. Люди любили її губи. Люди ненавиділи її очі.
А серце... Його вони навіть не бачили.

Хто вона? Її називали чарівницею. Її називали найгіршою в світі примарою. Її називали відьмою, лялькою, мавкою.. Ким вона була насправді? Ніхто вже й не скаже. Ніхто й не знає.

Окрім неї самої.

***

Огняна. Саме таке в неї ім’я. Ім’я дівчини, що зараз, як і більшіть людей її віку, вранці збирається до університету. С першого погляду вона така ж як і всі інші. Те ж волосся, ті ж очі, таке ж серце.
Вона, як і багато інших запізнюється. Бігає по кімнаті шукаючі речі. Й думає: “Вони ж були тут декілька секунд назад!”

Як і інші, вона швидко розчісує волосся, хоча зробити це не просто, і йде на навчання. З думками про те, що першу пару можна було б і пропустити. Все одно філософія.

Хоча вона насправді любить філософію. І психологію. І курси з вокалу. Вона ходить в студію кожного четверга. Хоча й знає, що ніколи не стане співачкою. Родина не дозволить. Хоча й з родиною вона бачиться рідко. Лише декілька разів на місяць. І ці зустрічі ніколи їй не подобалися.

Та зараз вона про це думати не хоче. Зараз вона хапає свою сумку з речами й несеться на вихід. Десь там, біля двору, їна неї чекає подруга, яка вже декілька разів стурбовано дзвонила на телефон.

- Нарешті! - видихає подруга беручі Огняну під лікоть. - Скільки можна тебе чекати? Я вже й задубіти встигла. Ти совість маєш, чи в дитинстві згубила? Ми ж запізнимося.

Зазвичай добрі, карі оченята дівчини, зараз поблискували полум’ям гніву. Брівки невдоволено хмурилися. Й вона постійно поправляла велику червону сумку на своєму плечі.

- Не бійся, ми встигнемо. Нам йти всього п'ятнадцять хвилин, а до філософії ще, - дівчина подивилася на годинник і закінчила стурбованим голосом, - десять хвилин.

- Той побігли. Чому ми стоїмо? Давай швиденько перебирай ніжками. 

Й вони дійсно побігли. Побігли по їх невеликому містечку. Назустріч вітру та новому дню.

Сукня Огняни огортала її тіло, залишаючись білим шлейфом за її спиною. Дівчата бігли, ненадовго зупиняючись лише на світлофорах.

На пару вони встигли. Викладач спізнювався. А дівчата тихенько розкладували на столі ручки й зошити.

- Завжди хотіла спитати, як в тебе це виходить? - тихенько запитала Настуся, подруга Огняни.

- Що саме? - спокійно уточнила Огняна.

- Як ти так швидко бігаєш на цих своїх підборах? Я згодна, вони може не такі й високі, може навіть зручні, але як на них можна бігати?

Справді не розуміла Настуся. Сама вона взувала виключно кросівки.

- Це саме по собі виходить. Вони дійсно зручні. - знизала плечима дівчина.

- А як в тебе виходить так довго підтримувати бесіду з нашим філософом? - поставила ще одне питання Настя.

- Мені просто дійсно подобається філософія. Це очевидно. Хоча сьогодні я більше хочу спати ніж дискутувати, - зізналася дівчина позіхаючи у кулак. 

Навіть швидкі збори і легенька пробіжка з ранку не змогли її розбудити. 

- Дивна ти. Хоча за це я тебе і люблю.

Огняна лише знизала плечима на ці слова.

Дивною її вважала не тільки Настуся. Дивним в Огняні було майже все. Від імені до поведінки та зовнішності. І якщо ім’я було пояснити просто, то з іншим так не виходило.

Її довге пухке волосся виділяло Огняну з натовпу. Хто в наш час відрощує волосся майже до колін? Яскраві зелені очі, які неначе дивляться скрізь тебе, не залишали нікого байдужим. Природна грація та відчуття рівноваги. Повна відсутність вміння орієнтуватися в місті в якому вона живе з дитинства, але натомість з нею неможливо заблукати у лісі. Як говорить сама Огняна: “Кам’яні джунглі не місто для мене, мені потрібні справжні”.

Чим блище ти знайомишся з дівчиною, тим більше дивного в ній помічаєш. Напевно саме тому в неї, за все життя, є лише одна подружка. Й та постійно намагається познайомити саму Огняну, ще з кимось. Доки що, нікому, окрім Настусі, не вдалося з нею потоваришувати.

День пройшов як завжди. Як і будь-який інший понеділок. Настуся запросила Огняну на вечірку завтра вночі, та Огняна відмовилася. В неї були інші плани на цей вечір.

Вона, як і всі, підготувалася до пар на наступний день, повечеряла, почитала книги, а потім почалося те, що відрізняло Огняну від інших людей. Настала ніч і Огняна лягла спати.

Всі люди бачать сни вночі. Гарні, розмальовані всіма кольорами райдуги, чи чорно-білі, сумні. Комусь снилися гарні сни. Комусь погані.

Огняна бачила їх всі.

Вона ходила по снах. Зазирала в душі інших людей, насолоджувалась ними. Особливо вона любить дитячі сни. Вони майже завжди наповнені світлом. А коли дітлахам сняться жахи, вона швидко проганяє монстрів і робить сни світлішими. Вона любить грати з дітлахами у їх снах.

З дорослими складніше. В них більше проблем, вони складніші. І вони рідко довіряють с першого погляду навіть уві снах.

Вона ходить по снах, бо сама їх бачити не може, але все одно не занурюється занадто глибоко. Боїться, що може зостатися у світі снів назавжди. Хоча їй і говорили, що це неможливо.

Іноді вона потрапляє в сни до людей здалеку. З інших країн, зовсім не таких як Україна. В них зовсім інша культура і навіть уві сні дівчина виглядає занадто чужерідною для них. Тоді вона просто намагається не попадатися нікому на очі. Дивиться здалеку.