Розділ 11

 Артем стояв, тримаючись обома руками за раковину, і дивився в дзеркало в спробах сфокусувати погляд. Очі пекли та сльозились, проте як би юнак не хотів заплакати, він не міг. Здавалося, ніби щось заблокувало його плач.
- Що з тобою не так, Артеме? - хлопець стояв і лише іноді витирав сльози, які витікали з його очей - В тебе дідусь помер, а ти навіть не плачеш? Невже ти зовсім не маєш почуттів?
 Зустрівши в дзеркалі зневажливий погляд, юнак вмився холодною водою, глибоко вдихнув та вийшов до залу кафетерію. Він не дивився на Сашка та пана Богдана, проте все одно відчував на собі співчуваючі погляди. Погляди, які давили йому на горло та очі.
 Побачивши на вулиці людей, які наближалися до дверей, Артем швиденько став за касу. Саме в ці години "Кавове зерня" зазвичай заповнювали відвідувачі. Юнак мав працювати. Він не бачив, проте міг поклястися, що відчув, як за спиною, стурбовано переглянулися Сашко та старий. Хлопець знову відчув невидиму руку, яка стисла горло.
 - Вітаю в "Кавовому зерні". Замовляйте будь-ласка - Артем посміхнувся жіночці, яка стояла перед ним..

***

- Тримай - Сашко подав юнакові чашку гарячої кави.
 Кав'ярня була майже пустою. Артем взяв горнятко, яке обпікало кінчики пальців та зробивши великий ковток все ж наважився глянути на друга, поглядів якого, уникав останні декілька годин. В очах Сашка було видно те співчуття, якого зараз так не хотів Артем. Видно було,що хлопець хотів щось сказати, проте мабуть не знав з чого почати.
 "І це той самий Сашко, який може мовчати лише коли спить?" - подумав юнак посміхаючись.
- Слухай, я в порядку, правда - Артем все ж вирішив порушити цю ніякову тишу - Не переймайтесь за мене, будь ласка.
- Знаєш, - Сашко сів навпроти товариша, обійняв чашку долонями, та опустив у неї сумний погляд - Декілька років тому я втратив батька. Це сталося неочікувано, в нього не було ніяких проблем зі здоров'ям. Ніяких натяків. Тож коли він помер я був в іншому місті. В нас з ним були не дуже добрі стосунки. Він полюбляв алкоголь і, як мені тоді здавалось, не полюбляв бути батьком. Або ж просто не вмів. У зрілому віці я з ним майже не спілкувався. Я був ображеним на нього, що в мене не було тієї батьківської любові, яку нам показують у фільмах. Ми просто жили під одним дахом, проте я не відчував, що ми рідні люди. Я говорив собі, що я ніколи таким не стану, що я буду гарним батьком, заведу сім'ю, тільки коли знайду себе в цьому житті. - Хлопець протер очі, та зробив декілька ковтків кави. Коли він знову заговорив, голос його був тихішим і трішки хрипів - І от лише коли він помер, я відчув що це був мій рідний батько. Через деякий час, зрозумівши, що я не знаю як мені правильно жити це життя, що в мене ні до чого немає інтересу, я злякався. Я подумав, що, якщо все так далі піде, то мені доведеться бути одному. А це страшно.. Я боюсь самотності. І тут я подумав, що а раптом батько теж мав схожі переживання. Мені стало так соромно за те, що я ніколи не намагався його зрозуміти. Я так хотів поговорити з ним відверто, проте вже не міг. Знаєш - на обличчі Сашка з'явилась сумна посмішка - я ходив на його могилу і намагався з ним розмовляти, ну як в тих ідіотських фільмах, проте це така дичина. Я відчував себе диваком і йшов додому..
 До кав'ярні зайшла молода пара, перервавши розповідь юнака. Артем швиденько став за касу, щоб прийняти замовлення. Сашко доторкнувся до його плеча:
- Зробиш замовлення, будь-ласка? Я вийду покурю.
- Звісно.
 Через декілька хвилин Артем спокійно сидів за стійкою, та пив трохи охоловшу каву. Повернувшись, Сашко приніс з собою запах цигарок, який знову нагадав хлопцю про дідуся, який мав схожий запах, до того, як кинув палити.
 - Слухай - Сашко швидкими ковтками допив свою каву, та став мити чашку - ти вибач, щось занесло мене кудись. Нарозповідав тобі всякого. Я просто хотів сказати, що розумію як тобі зараз, і розумію як тебе дратує співчуття. Я б хотів тебе підтримати якось, проте здається я не дуже вмію, та і не впевнений , чи хочеш ти зараз цього. Тримайся. І якщо треба, можеш йти додому, я тут справлюсь. Пан Богдан не буде проти.
- Кажеш, що розумієш, як дратує співчуття і пропонуєш іти додому - посміхнувся Артем. - Дякую тобі. Я в порядку..  Мабуть..
- Що значить твоє "мабуть"? - підозріло примружився Сашко.
-Знаєш - задумавшись відповів хлопець - Я чомусь не відчуваю якогось болю втрати. Я не плакав. Зовсім. Це дуже дивно? Може я якийсь безсердечний?
- Не знаю чи це дивно - Сашко склав праву руку в кулак та легенько доторкнувся до грудей Артема. Туди, де має бути серце - Але я точно знаю, що ти, бляха, самий "сердечний" із всіх, кого я знаю.
 Не встигши отямитись, юнак опинився в обіймах друга.
- Ну слухай.. На нас люди дивляться..

***
 Артем стояв у вагоні метро, притулившись до дверей, які просили, щоб до них не притулялися. Він згадував ображені очі кішки, які не розуміли, що відбувається, коли він відніс її, разом з запасом корму, бабусі з сусідньої квартири. Розгубленість в її погляді надто відрізнялася від тої зверхності, яка жила в ньому, коли хлопець зазвичай повертався з роботи.
 "Все ж я їй не байдужий" подумав Артем посміхаючись. Проте докори сумління відразу ж прогнали посмішку з обличчя. Юнак пообіцяв собі, що повернувшись, побалує Сніжку якимись дорогими смаколиками.
 Вдивляючись в пітьму, в якій їхав потяг метро, хлопець відчув, що телефон в кишені вібрував. На екрані було дві літери: "Ма". Артем прийняв дзвінок. Через шум метро чути було дуже погано, тож доводилось закривати друге вухо рукою.
 - Ну що там? Ти їдеш? - стільки суму в голосі матері, юнак мабуть не чув ніколи. Він відчув, як всередині щось стислось.
 - Так, в метро саме. Давай я тобі зателефоную, коли вийду?
 - Тобто в метро? А ти не спізнишся?
 Артем глянув на годинник. Автобус відправлявся через 5 хвилин. Попереду ще три станції. Всередині стислось ще сильніше.
 - Вибач, будь ласка. Здається я приїду завтра вранці...