Розділ 10

Серце забилося частіше. В горлі з’явився дивний біль, ніби щось давило на нього.
   - Що сталося? Як він? - Голос був таким чужим і далеким.
   - Ти ж пам’ятаєш, що дідусь часто кашляв? - в голосі матері Артем чув тривогу, яка вона старанно намагалася приховати - А сьогодні черговий приступ кашлю піймав його, коли він знову вирізав щось із дерева, тож він порізав руку.
    - Сильно? Як він? - юнак піднявся з ліжка і направив пустий погляд у вікно, нервово постукуючи пальцями по підвіконню.
    - Не переймайся, синку - в голосі матері відчувалася ніжність, якою вона намагалася заспокоїти Артема - Поріз був не глибокий, йому зараз накладають шви. Він звісно не хотів, ти ж знаєш нашого дідуся. Казав, що на ньому все заживає, як на собаці. Та все ж мені з лікарем вдалося його вмовити.
    - Я поговорю сьогодні з паном Богданом, думаю він відпустить мене на декілька днів.
    - Не варто, Артемчику. Дідусь просив, щоб ти не відміняв свої плани через нього. Це лише подряпина.
    - Ти впевнена? Я думаю пан Богдан зрозуміє..
    - Так, все буде добре - мама по ту сторону дзвінка перейшла на шепіт - Він взагалі не хотів, щоб я тобі казала, та все ж я його переконала, що ти маєш знати.
    - Ну добре. Ти телефонуй, раптом що.
    - Звісно. Лікар вийшов, треба йти. Бувай, синку.
    - Мам.. - пролунав незвично тихий голос Артема.
    - Ну що там? - в материному голосі з’явилися легенькі нотки роздратованості. Вона не хотіла змушувати лікаря чекати.
    - Передай дідусю, будь ласка... - голос хлопця, почав тремтіти та затинатися. Було відчутно що йому важко це казати, він не звик до цих слів - Передай, що я люблю його.
   На деякий час в телефоні запала тиша. Артем навіть подивився на телефон, щоб впевнитися, що мама не відключилася. Дзвінок тривав.
   - Звісно, синку - відповів тихий голос.  
  Артем вимкнув телефон і ще деякий час мовчки дивився на пустий екран, на який раптом впало дві дощові краплі. Не дивлячись на те, що юнак був в квартирі.

***

    - Якийсь ти сьогодні незвично тихий, Артеме - хлопці зачинили двері Кавового зерня після закінчення робочого дня. - Захворів, чи що?
  Артем, який ніби не почув питання, гортав плейліст в телефоні в пошуках потрібного треку.
   - Артеме - Сашко доторкнувся до плеча хлопця - Що сталося?
    - Вибач, я не почув - юнак підняв віддалений погляд віт телефону - Нормально все. Не виспався просто.
    - Слухай, ми вже довгий час працюємо разом. Я не раз бачив тебе невиспаним, але це щось інше.
    - Не знав, що три тижні це довгий час - якось сумно посміхнувся Артем.
    - Просто ми з тобою споріднені душі - Сашко обійняв друга за плече - Хіба твоє серце не почало вириватися з грудей, коли ти вперше побачив мене?
  Не зважаючи на сум в очах, Артем все ж розсміявся.
    - Та якось не помітив.
    - Зараз ми з тобою беремо стільки blanc-у, скільки поміститься в руках і йдемо на дитячий майданчик. Будеш розповідати що крім твоєї чарівної мавки, ну і звісно ж мене, весь сьогоднішній день сидить в твоїй голові.
    - Сашко, вибач, будь ласка, та все ж якось не маю настрою для цього.
  Артем простягнув руку для прощального рукостискання.
    - Я заплачу за весь твій алкоголь.
  Рука хлопця, яка вперше (за такий довгий час) бачила небувалу щедрість Сашка, повернулася до кишені.

***

  Хлопці сиділи на гойдалках, повільно попиваючи приємний п'янкий напій. Сильний, проте теплий осінній вітер грався їхнім волоссям та сорочками.
- Який все таки гарний вечір. Обожнюю вітряну погоду. Дивлячись на зорі, можна уявити, що подаєш кудись назустріч їм. - сп'янілий погляд Сашка піднявся до нічного неба - Ніколи не помічав?
- Так - Артем роздивлявся свою пляшку blanc-y - Дуже гарно.
- Ну все, розповідай що сталося. Відмовок не приймаю.
  Артем втомленим поглядом подивився на товариша, на одному подиху осушив свою пляшку, і нарешті подивися на зоряне небо.
- Мій дідусь сьогодні в лікарню потрапив.
- Щось серйозне?
- Та ні. Просто руку порізав. - Артем відкрив другу пляшку.
- Не думаю, що цілий день тебе турбував звичайний поріз.
  Юнак зітхнув і зробив декілька ковтків, намагаючись насолодитися п'янким фруктовим смаком, який розтікався всередині нього.
- Просто цим літом я раптом помітив, як сильно він постарів. Та ще й останнім часом в нього з'явилися сильні приступи кашлю. Ми з мамою намагалися вмовити його з'їздити в лікарню, проте він навідріз відмовляється. Знаєш оці типові фрази людей у віці: "Все одно скоро помирати" та "Я хочу померти вдома"? Як же вони мене дратують.
- Артеме... - пролунав незвично тихий голос Сашка.
- Пробач, дай я закінчу. Мені важко говорити про це, і якщо я зараз зупинюсь, то більше не продовжу.. Знаєш, я просто.. - Хлопець поставив чергову пусту пляшку, відкрив останню і підняв сумний погляд до неба. Сашко помітив відблиск місячного світла на його намоклій щоці. - Я просто боюсь його втратити.
  Хлопці мовчали, прислухаючись до дихання вітру в кронах дерев та шуму проїжджаючих вдалині автомобілів. Несподівано серйозний та тихий голос Сашка раптом порушив тишу.
- Я розумію твої почуття. Думаю ти маєш поїхати до нього. Маєш перебороти свою гордість, замкнутість, чи будь що, що заважає нам говорити рідним про те, як ми їх любимо, і сказати дідусю як ти цінуєш його, як сильно він дорогий тобі.. - Хлопець затягнувся сигаретою, Артем навіть не помітив коли він дістав її - Бо свого часу я не переборов. Не встиг..
  На певний час знову запала тиша.
- Я збираюся поїхати додому після завтрашньої зміни - Артем підняв погляд на Сашка - Слухай.. Дякую тобі. Дякую що все ж витягнув мене сюди. І окреме дякую за те,що вислухав.
- Ну а як інакше - несподівано голосно розсміявся юнак - Ми ж споріднені душі.

***

  Артем неквапливо йшов додому, піднявши погляд до зірок та ловлячи волоссям подихи вітру. Звуки нічного міста в поєднанні з гудками телефону сьогодні замінили звичну музику в навушниках. Гудки лунали вже незвично довго, тож мимоволі хлопець починав переживати.
- Алло -раптом почувся тихий голос матері.
- Привіт, в тебе там все добре? - поспішно запитав юнак.
- Так, все нормально, синку. Не переймайся.
- Як дідусь?
  Артем чекав відповіді, проте по той бік дзвінка була тиша.
- Мамо?
- Так, вибач, я просто дуже втомилася сьогодні - голос у жінки дійсно був не такий, як завжди. Чи то стомлений, чи то сумний. - Дідусь теж нормально. Його також виснажив сьогоднішній день, тож лежить відпочиває. Дати йому телефон?
- Та ні, не варто. Я приїду завтра ввечері, якщо встигну на автобус. Або ж, якщо ні, то вже післязавтра зранку.
- Це добре. Дідусь буде радий тебе бачити.
- Тільки дідусь? - посміхнувся хлопець.
- Ну що ти кажеш. Ти ж знаєш, що я мала на увазі.
- Та я жартую просто.
- Слухай, а зможеш купити кавуна? Дідусь казав, що дуже хоче, а в нас тут я ніде не змогла знайти.
- Добре.
- Вибач, я мабуть вже спати піду. Точно не хочеш з дідусем поговорити?
- Та не варто. Ось приїду і наговоримось за кавуном. Він же сам завжди каже, що телефонні розмови якісь не справжні.
- Ну добре. Добраніч, Артеме.
- Добраніч.
  Юнак зупинився на пустому, нічному перехресті, дивлячись на червоне світло світлофору. Йому раптом сильно захотілося взяти кавун, кинути все і опинитися за одним столом з дідом.