Розділ 8

Артем заплющив  очі та глибоко вдихав чисте, лісове повітря. Воно було тут таке ж, як у його селі. Хлопцю раптом сильно захотілося повернутися туди , все ж таки він уже більше місяця не був вдома.

Юнак уявив як мати зараз, наче добра відьма з якоїсь казки, варить на кухні борщ, одночасно випікаючи в духовці смачні пиріжки з картоплею. Ці ароматні пахощі летять крізь вікна та двері на вулицю, наче в старій, добрій рекламі Jacobs. На порозі, як завжди сидить дід і вирізає щось своїм складним ножем, біля його ніг вигрівається під сонячними променями Салем. Та все ж, відчувши запах смаколиків, чорний кіт швиденько біжить на кухню і треться об ноги жінки.

- Ну от як я міг забути портативну колонку? – Невдоволений голос Сашка, повернув Артема до лісу – я ж ще звечора поставив її заряджатися, а згадав про неї уже в автобусі.

Артем йшов з рюкзаком, який сьогодні був незвично важким і видавав загрозливі звуки постукування скляних пляшок. Хлопець помирав від  спеки і не міг дочекатися, коли вони дістануться свого пункту призначення, щоб нарешті врятуватися прохолодним, п’янким напоєм.

- Та годі тобі. Ти прислухайся до лісу. Як дерева шелестять від вітру, як переспівуються птахи. – Артем підняв голову до верхівок дерев, які гойдалися від вітру – В місті такого майже не почуєш.

- Пан Артем – юний натураліст! – скептично відповів Сашко – Ми ж все таки йдемо святкувати День народження. А який День Народження без музики? Як напиватися без музики?

- Взагалі-то Пан Артем – хлопець сільський – посміхнувся юнак – Так що сьогодні я навчу тебе пити в товаристві зірок, під звуки нічного лісу.

Сашко подивився на Артема, як на ненормального. Раптом на його обличчі з’явилась хитра посмішка і неочікувано голосно, хлопець запитав:

- Артеме, це що, романтичне побачення?

Артем миттю почервонів, подивився на пана Богдана, який крокував на декілька метрів попереду (він або не почув, або ж вдав, що не почув) і боляче вдарив Сашка в плече.

- А чому ти не увімкнеш музику на телефоні, якщо тобі так хочеться? – вирішив змінити тему Артем.

- Та я тільки онлайн слухаю. – Сашко потирав плече, проте все ж задоволено посміхався зі свого жарту – Завантаженого немає нічого.

- Все ж Пан Олександр має рацію. – Пан Богдан, раптом наблизився до хлопців – Що ж ми без музики йдемо, наче не на свято?

- На жаль, Пан Олександр забув музику вдома – пожав плечима Сашко.

- Хіба ж можна забути музику вдома? – Хитро посміхнувся Пан Богдан – Вона завжди з нами. Пісня завжди поміж нас.

І раптом, неочікувано для всіх, схожий на чарівника в літніх шортах, старий заспівав гарним голосом:

Пролягла дорога від твоїх воріт

До моїх воріт, як струна.

То ж чому згубився твій самотній слід

Знаєш ти одна. Ти одна.

Хлопці здивовано дивилися на пана Богдана. Сашко раптом підійшов до Артема і, нахилившись до нього так, щоб старий не почув, запитав:

- А ти взагалі добре знаєш цього співака? Хто взагалі святкує свій День народження в компанії двох, малознайомих хлопців? Та ще й в глибокому лісі. Може він маніяк? Вб’є нас там і посмажить на нічному багатті. А в цьому лісі ніхто навіть наших криків не почує.

- Та ні – посміхнувся Артем. – Я працюю в нього вже пів року. І за весь цей час ніколи не бачив, щоб він спілкувався з кимось крім клієнтів або постачальників. Думаю він просто самотній, добрий старий.

- Знаєш – Погляд Сашка став неочікувано серйозним – Інколи я розмірковую про своє життя, і от такого майбутнього, я чомусь дуже боюсь.

І раптом сталося дещо, що змусило Артема задуматися чи не спить він. Сашко наздогнав Пана Богдана і почав підспівувати разом зі старим:

Зимна осінь ще той слід, листям не накрила

Бо до тебе навесні, я повернусь мила

Твої руки я візьму, знову в свої руки

Й не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.

Пан Богдан зупинився і теж здивовано дивився на Сашка.

- Отакої – сміявся старий – я навіть не очікував, що Ви знаєте цю пісню. Пане Олександре, думаю ви заслуговуєте на премію, як повернемось.

- Це ж треба, як все ж таки добре, що я забув ту колонку.

- Пане Артеме, якщо теж хочете, то давайте з нами. Не соромтесь.

Артем трішки отямився від пережитого щойно потрясіння, пожав плечима і, постукуючи склом за спиною, наздогнав співаків. Тож приспів порушував дрімоту лісу уже у виконанні тріо:

Не ховай очей блакитний промінь

Заспівай мені в останній раз

Пісню ту візьму собі на спомин

Пісня буде поміж нас!

***

- Це  ж треба. Він такий, як і 50 років тому. – Пан Богдан зупинився посеред стежки і розглядав будиночок, який раптом з’явився  серед дерев.