Розділ 5

Вони сиділи за столиком кав’ярні. Хмарки пару повільно підіймалися з їхніх стаканів та розносили приємний аромат кави по всій, чомусь пустій, залі. Артем, наче зачарований, не міг відвести погляд, від очей дівчини. Очей настільки синіх, що здавалося, якщо він зараз не заплющить очі, то просто-напросто потоне в них, як в глибокому озері.

Коли Артем  потягнувся за своєю кавою, рука дівчини схопила його руку. Хлопець відчув як від кінчика пальців і до самого плеча пробігли мурахи. Коли він знову наважився подивитися в небезпечно-сині очі, він помітив, що вони повільно наближаються до нього. Артем теж почав йти назустріч очам, назустріч зеленим пасмам волосся, в якому були вплетені різноманітні квіти. Від розуміння того, що зараз станеться, у хлопця перехопило подих. Він намагався вдихнути повітря, проте не міг. Артем задихався...

Артем прокинувся.

На його грудях спала Білосніжка – велика, біла, як молоко, кішка. Знайомі Артема поїхали за кордон, дозволивши хлопцю пожити в їхній квартирі, і заодно доглядати за пухнастим улюбленцем.

- Сніжко, щось відгодував я тебе, - Артем обійняв кішку і обережно повернувся на бік – Пора тобі на дієту, бо одного разу я так і не прокинуся.

Юнак потягнувся до телефону, щоб дізнатися час. Сьома ранку. До будильника залишалося ще півгодини. Артем знав, що якщо він зараз знову ляже спати, то прокидатися потім буде ще важче. Тож зібравши всю свою волю в кулак, Артем, продовжуючи боротись зі спокусою залишитись під теплою ковдрою, почав повільно підійматись. Проте Білосніжка була проти цього, вона схопила руку хлопця, обійняла її і почала вилизувати долоню своїм шершавим язиком. Це була одна з дивних звичок цієї кішки.

На відміну від сільського Салема, Сніжка була типовою міською кішечкою. Вона обожнювала днями ліниво грітися під сонечком на підвіконні. Коли Артем повертався з роботи, вона полюбляла залізти на його коліна та, обійнявши його руку, дивитися разом телевізор, або читати книгу. Проте іноді, в цю ліниву кішечку вселявся сам диявол, тоді ж вона бігала та стрибала по всіх поверхнях, які тільки могла дістати. Іноді це траплялося навіть посеред ночі.

- І все таки це симпатія, чи ти просто хочеш мене з’їсти? – Артем нарешті звільнився від пухнастих обіймів і сонною ходою направився до кухні, проте раптовий біль в нозі змусив хлопця знову сісти. Справа в тому, що ніжки дивана, на якому спав хлопець, були якось дивно спроектовані, і майже кожного разу, Артем боляче бився об них мізинцем.

- А це бадьорить сильніше за каву – сказав хлопець, потираючи ногу.

Коли біль трішки минув, Артем швиденько одягнувся, заправив постільну білизну, поставив чайник та пішов чистити зуби. Це був звичайний ранковий ритуал хлопця, який повторювався кожного ранку уже місяць. Так, біль в мізинці також була частиною цього ритуалу. Коли чайник закипів, Артем зробив собі чашку розчинної кави і пішов у кімнату. Телевізор вмикати не хотілося, тож він просто сів на підвіконня і спостерігав за людьми, які, як завжди, кудись поспішали. Через декілька хвилин хлопець теж стане одним із них, проте зараз він намагався про це не думати.

Білосніжка повільно наближалася до своєї цілі, наче пантера на полюванні. Залишалося ще декілька кроків та один стрибок і вона буде дрімати на самому теплому місці у всій  квартирі – на колінах Артема. Але раптом хлопець повернувся до неї обличчям, та помітивши кішку, поспішно піднявся:

- Е ні, Сніжко! Знаю я тебе, зараз задрімаєш на мені, і я знову запізнюся на роботу. Пішли краще нагодую тебе.

Артем пішов на кухню, слідом за ним побігли розчаровані лапи кішки. Хлопець наповнив тарілки кормом та водою, і вилив залишки своєї кави у раковину. Раніше він завжди пив розчинну каву і не мав нічого проти неї. Проте після початку роботи в кав’ярні, в якій, завдяки доброті пана Богдана, робітники могли пити каву, скільки забажають, Артем більше не міг насолоджуватися розчинною, а інколи навіть вважав її бридкою. «Наша Галя балувана» сказали би мати, побачивши це.

- Ну все, Сніжко, бувай – хлопець погладив кішку, яка не могла відірватися від свого сніданку – Повернуся ввечері.

Артем зачинив квартиру, вийшов з під’їзду, вдихнув повні легені ранкового повітря, та, надягнувши навушники, став частиною потоку людей, за яким спостерігав згори, ще декілька хвилин тому. Дорога на роботу завжди проходила однаково. Вмикаючи музику, хлопець ніби відключав свій мозок. Картинки просто змінювались – вулиця, тролейбус, вулиця. Діставшись пункту свого призначення, Артем ховав навушники і знову повертався до життя.

Так було і сьогодні. Діставши навушники, з яких сьогодні лунали мотиви «Буває» гурту Mad Heads, хлопець опинився перед дверима «Кавового зерня» - кав’ярні зі стінами смарагдового кольору, великими вікнами, та табличкою над вхідними дверима у вигляді, безпосередньо, великого кавового зерня.

Артем дістав телефон, на годиннику була восьма. Він прийшов на цілих півгодини раніше. Проте його це не засмучувало, адже можна було спокійно посидіти і насолодитися смачною, зерновою кавою. Ідеальний ранок. Артем дістав ключі, та намагаючись відкрити двері, зрозумів, що хтось прийшов ще раніше за нього.

Хлопець ввійшов. Над дверима заграли дзвіночки.

- Ми ще зачинені! – За стійкою сидів Сашко – хлопець, якого пан Богдан взяв на роботу декілька днів тому. Сашко навчався на третьому курсі радіотехнічного, але в самому університеті з’являвся рідко. Він завжди ходив в картатих сорочках, а його довге, хвилясте волосся падало йому на плечі. Артему він чимось нагадував Юрія Каплана. Очі хлопця були прикуті до екрану смартфона.