Розділ 4

 Салем, наче справжня пантера, зачаївся високо на гілці шовковиці, та спостерігав за сірим, наче попіл, горобцем. Тихо, крок за кроком, кіт підкрадався до нього. Залишилося лише зробити точний стрибок, і горобець буде в його пазурах. Він уже відчував смак крові на своєму язику, як раптом хвіртка під шовковицею  з шумом розчинилася. Тієї ж миті горобець полетів на дах будинку. Салем розчаровано видихнув, ліниво облизнувся, та ліг роздивлятися, що відбувається там внизу.

- Ну, бувай Артеме. Дивись, добре себе там поводь. Не забувай, що ти людина,– дід простягнув свою руку, покриту зморшками та знаннями, і хлопець міцно її потиснув.
- Та все буде добре, діду,– Артем поставив свою важку дорожню сумку на велосипед. Мабуть, мати знову завантажила її картоплею та різною консервацією. – Звісно я не забуду, що я людина. Адже усмішка і муки мої єдині і очі мої одні.
Дідові очі раптом засміялися, і несподівано Артем опинився у дідових обіймах. На гілці шовковиці Салем здивовано відкрив очі. В цій сім’ї люди майже ніколи не обіймалися, тож це видовище було рідкістю. Після всіх прощань, Артем взяв велосипед, і пішов в сторону автобусної зупинки, мати йшла поряд, а дід все стояв біля двору і очима, які вже не сміялися, проводжав онука поглядом.
- Сходи з ними, Салеме. Проведи Артема за мене.

Кіт ліниво потягнувся, майстерно стрибаючи по гілкам, спустився на землю. Підбіг до діда, потерся об його ноги і швиденько побіг наздоганяти Артема.

Хлопець з матір’ю повільно йшли стежкою. В повітрі повисла якась напружена тиша, тож Салем вирішив поки що тримати дистанцію. Він тихо ступав м’якими лапами по зеленій траві, видивляючись якогось неуважного горобця. Мисливські вуха напружено намагалися піймати хоч якісь звуки, які б вказали йому на наступну жертву. Проте крім скрипу велосипеда, та хрусту гілочок під його колесами – не змогли піймати нічого.

- Артеме, ти ж телефонуй мені час від часу – несподівано порушив тишу голос жінки. Настільки несподівано, що Артем заглиблений у свої думки, аж здригнувся.

- Добре, мамо – кивнув хлопець, спостерігаючи за полюванням Салема, який таки наздогнав їх.

- Може коли будеш на роботу йти, або ж з роботи – продовжувала жінка.

- Добре.

- Або ж в обох випадках – на материному обличчі з’явилась, якась невпевнена посмішка.

- Буду намагатися телефонувати тобі якомога частіше – теж посміхнувся Артем.

- Там я тобі в сумку поклала трішки картоплі, консервованих помідорів та огірків. А в пакеті - заморожене м’ясо. Ти, коли приїдеш, відразу поклади його в морозильник. – чим ближче була автобусна зупинка, тим більш схвильованою здавалася жінка.

- Все буде добре. Не хвилюйся так – Артем засміявся і глянув на жінку – Все ж таки мені 21, а не 12.

Решта шляху знову пройшла в тиші, проте вже не в такій напруженій. Підійшовши до зупинки, хлопець поставив велосипед під деревом, взяв сумку (все ж таки картоплі було забагато) та став чекати біля дороги. Жінка стояла поряд, і якось дивно поглядала, то на будинок поряд, то на Артема. Ніби хотіла щось сказати, та ніяк не могла наважитись.

- Артеме, а ти чув, що Юля заміж вийшла? – все ж таки не втримавшись, запитала мати.

Юля – однокласниця Артема. В школі була зразковою відмінницею, проте хлопець з нею мало спілкувався, а після закінчення школи – тим паче. В принципі як і з іншими однокласниками.

- Співчуваю – буркнув Артем, не відриваючись від екрана мобільного.

- А ще, кажуть, що вона вагітна – не відводила погляд від хлопця жінка.

- Гей, не треба так на мене дивитися. То не я. З чоловіком  її розбирайтесь – Артем нетерпляче виглядав автобус.

- Господи, яке дурне. Та я ж не про те – зніяковіло сказала мати. – Слухай, Артеме, а в тебе є дівчина?

Щоки хлопця запалали. Хоча він і був уже дорослим, та й в запитанні не було нічого, що мало б засоромити, проте говорити про особисте з мамою він не звик. Це, чомусь, змушувало його ніяковіти.

- Ні, мамо. Нікого в мене немає. Я – вільний птах – ніяково посміхнувся Артем.

- А що то за «таємнича мавка» про яку казав Олежка? – жінка була налаштована серйозно, і здавалося не відступить, поки не дізнається бажаного.

- Не маю поняття, мамо. Олежка – ще той казкар. Все. Автобус їде. Треба йти. – Артем обійняв маму, взяв сумку і швиденько покрокував до рятівного автобуса.

- Зателефонуй, як приїдеш – крикнула вслід жінка.

- Обов’язково – відповів хлопець передаючи гроші водію – А Рудику я це ще згадаю…