Розділ 3

Коли Артем дійшов до свого двору, Сонце вже, майже повністю, сховалося за лінією горизонту. Завдяки аномально високій температурі, мокрий одяг встиг висохнути по дорозі, і від падіння в річку не залишилося жодних слідів. Мало того, Артем знову помирав від спеки і мріяв швидше потрапити до прохолодного душу.

На лавці перед двором сидів дід, і, як завжди, вирізав щось із дерева своїм зеленим складним ножем.

- Привіт, діду – Артем сів поряд на лавці і став розглядати шмат деревини у руках старого – Що це буде?

- Ще й сам не знаю. Ось позрізаю все зайве і подивимось що ховається там усередині.

Відкинувши голову, юнак підвів погляд на небо. Підіймався вітер, тож хмари своїм великим табуном, швиденько пропливали кудись в сторону сідаючого Сонця. Підставивши обличчя вітру, Артем уявив як, дрімаючи на одній із тих м’яких хмаринок, летить назустріч прохолодному бризу моря. Та раптом на його коліна впало щось важке та чорне, повертаючи його з моря на лавку.

- Здоров, Салеме – хлопець поклав руку на голову котові, і той відразу ж почав муркотіти – Невже скучив за мною?

- То він відчуває, що ти скоро поїдеш – раптом дід відклав те, що весь день вирізав, і подивився на Артема – Ти знову весь день був на Плитах?

- Ага –  хлопець підозріло подивився на діда – А звідки ти знаєш? Я ж тобі ніколи не розповідав, що ходжу туди.

- Подивись сюди – дід простягнув руки до юнака – Чим більше зморщок, тим більше я знаю. А в мене за тими зморшками вже й рук майже не видно. Я знаю все.

Дідові усміхнені очі ковзнули з Артема на всіяне хмарами небо і перестали посміхатися.

- Тебе мати шукала.

- Знову сваритися буде – ніби  погоджуючись з цим, Салем нявкнув і запустив кігті в ногу хлопцю.

- Ти поїдеш в місто, і невідомо, коли повернешся. – дід знову став вирізати щось, що ховається в дереві – Вона сумує за тобою, хоч і намагається не показувати цього. І, може цього і не видно, але вона сильно любить тебе. Просто сім’я у нас така. Ховаємо свої почуття десь глибоко під ребрами, і нікому не показуємо. Ти сходи до неї на огород та допоможи їй трохи, добре?

Роздивляючись чергову хмару, червону від світла західного сонця, Артем непомітно змахнув, незрозуміло звідки випірнувшу сльозу, та намагаючись як можна швидше втекти від незручної серйозної розмови піднявся з лавки.

- Ти як завжди правий – посміхнувся він дідові. Але зустрів неочікувано суровий погляд.

- Артеме, ти курив?

- Та ні, діду. Сигарети в наш час страшенно дорогі. Якщо буду витрачатися на них, на що тоді мені книги купляти?

- Той дим вбив мене. Не будь дурнем, не повторюй дідових помилок.

- Ну от знову ти про це. Ти найживіший дід, якого я знаю – засміявся Артем – Ну все, мені на огород потрібно. Ніяких думок про смерть.

Швидким кроком хлопець пішов у двір. Салем, невдоволений тим, що його зігнали з теплого місця, тепер вмощувався поруч з дідом, який знову роздивлявся небо. Сонце вже сховалося. Хмари стали темнішими, а в повітрі з’являлася прохолода. Дід підійшов до поштового ящика, який висів на заборі, відхилив його і дістав стару, зім’яту пачку сигарет і коробку сірників.

- Ну що, Салеме, остання сигарета?

Сірник. Вогонь. Сигарета. Затяг. Дим.

Дід зіжмакав пусту пачку і запхнув глибоко в кишеню.