Розділ 2

Густий ліс добре рятував від літньої спеки. Крони дерев так щільно прилягали одне до одного, що не давали жодного шансу сонячним променям дістатися землі. На додачу до цього, поряд протікала річка, яка приносила з собою рятувальну свіжість. Поперек річки лежало дві широкі бетонні плити, відстань між якими була трішки менше метра, туди протікала вода, утворюючи невеликий водоспад. Мабуть ця споруда була своєрідною греблею, але ніхто вже й не пам’ятав коли і як її тут побудували. Місцеві між собою називали це місце Плитами.

На одній із цих плит, підклавши під голову сорочку, та накривши голову книгою, дрімав юнак. Іноді здавалося, що от-от він упаде у воду, проте в останню мить, хлопець поправляв сорочку, та вмощувався зручніше.

- Ну і ну, Артеме – легко ступаючи плитами, до юнака наближався ще один хлопець – Пора б уже з дівчатами спати, а не з книгами.

- Рудик, іди в дупу – з-під книги з’явилися усміхнені карі очі – Будь ласка.

- Ну нічого собі, Ви сьогодні сама ввічливість, пане Артеме.

Юнак в яскравій гавайській сорочці, та дурнуватій зеленій панамі, якого, щойно назвали Рудиком, підійшов до Артема та копнув його по нозі.

- Піднімайся, нас уже чекає Барліг.

- Але ж тут так тепло – ліниво потягнувся хлопець.

- Артеме, тут пекло! Якщо ми зараз не звалимо з Плит, я стану печеним яблуком.

Повільно, та щось бурмочучи собі під носа, Артем таки піднявся, надягнув сорочку, та знову потягнувся. Запхнувши книгу до широкої кишені, хлопці перейшли на другий берег річки, та неспішно пішли вглиб лісу.

Колись, ще в шкільні роки, на одному з дерев глибоко в лісі, хлопці побудували собі невеликий будиночок, уявляючи себе евоками з Ендору. Час йшов, захоплення змінювались, проте будиночок своєї популярності не втрачав. Списи та луки змінилися на алкоголь. База повстанців з далекої-далекої галактики стала чудовим місцем, де можна сховатися від батьків та інших знайомих облич. Назвали вони свій прихисток Барлогом.

Через декілька хвилин прогулянки лісом, хлопці знайшли замасковану мотузяну драбину та піднялися нагору. Вони завжди пишалися тим, як був побудований Барліг. Підлога та дах, були з гарних товстих дощок, стіни із гілок, знайдених в лісі. А те, що дах та стіни були ще й оббиті товстою поліетиленовою плівкою, дозволяло сидіти тут навіть в дощ. Більшість своїх будматеріалів хлопці поцупили вдома, проте ніхто так і не дізнався, що це їх рук справа.

На підлозі лежало декілька старих матраців, зігнутих удвоє, які слугували кріслами. Замість столика була якась старезна валіза, у якій Артем зберігав свою невелику бібліотеку. Йому подобалося читати тут, тож щоб не носити кожен раз з собою книги, він залишав їх у валізі. До стовбура дерева, було прибито декілька дощечок, які хлопці використовували як полиці. Зараз вони були заставлені різноманітними жерстяними банками. А посередині стояв дерев’яний келих – подарунок Артему від діда. Хлопець полюбляв потягувати з нього вино, розвалившись на матраці.

Хлопці втомлено впали на «крісла». Тут було прохолодніше, ніж на Плитах. Артем знову сховався за книгою.

- Та годі вже тобі – невдоволено сказав Рудик – Книги заміняють тобі не тільки дівчат, а і друзів?

- Ну все ж, ця книга цікавіша за тебе – не відриваючись від читання, відповів Артем. В той же момент йому в голову прилетіла жерстяна банка.

- Що читаєш хоч?

- «На західному фронті без змін» Ремарка.

- І про що вона? – розглядаючи чергову банку запитав Рудик.

- Про життя під час війни.

- Ти думаєш це тобі знадобиться в житті? – Хлопець дістав з кишені електронну сигарету, та відкинувшись на матраці, випустив під стелю насичену хмару диму – На вулиці двадцять перше століття. Сумніваюся що в нашому цивілізованому світі хтось вирішить розпочати війну.

- Пане Рудик, такі інтелектуальні промови від Вас рідко почуєш – Артем відклав книгу на столик та подивився на друга, який намагався пускати дим кільцями. – То ось в чому справа. Олеже, колись це тебе вб’є. Дай затягнутися.

Сигарета пролетіла по кімнаті і Артем спритно її спіймав.

- То коли ти їдеш? – раптом серйозним тоном запитав Рудик.

- Післязавтра – Артем розглядав густі клубки диму, які летіли до стелі.

- Отже це літо мені доведеться проводити тут самому?

- Олеже, вибач, але ми не можемо бути разом – Артем подивився на Рудика з театральним сумом у очах.

- Твоя черга йти в дупу – чергова банка пролетіла по кімнаті – Просто в селі уже не залишилось нікого з наших. Одні школярі та старі. Коли ти повернешся, я від нудьги перетворюсь на гниле яблуко.

Сигарета знову пролетіла по кімнаті.

- Щось у тебе сьогодні багато «яблучних» порівнянь.

- Та я сьогодні весь день їх збирав, а потім ще й сік давив. У нас уже половина погреба соком заставлена, а я ж його навіть не п’ю. – Олег роздратовано затягнувся.

- То може поїдеш зі мною? Перший час поживеш у мене. Знайдеш якусь роботу. Поговорю з паном Богданом, може він візьме тебе до нас.

- «Пан Богдан»? Ти що там в рабстві?