Пройшовши свою пікову точку, Сонце почало повільно спускатися до заходу, забираючи з собою нестерпну спеку. В такий час у селі ніхто не сидить по хатах. Піймавши в повітрі рятувальну прохолоду, люди розбрідаються по огородах та господарствах. В такі години в пустих будинках панують тиша та спокій.
В одному з таких будинків, який ховався від спеки в тіні розлогого каштану дрімав чорний кіт, якого звали Салем. Насолоджуючись годинами спокою, доки на нього не сваряться, він лежав на підлозі посеред кімнати у теплих променях сонця,які падали сюди через вікно. Тишу в кімнаті порушувала лише секундна стрілка в настінному годиннику. Але ці звуки лише заспокоювали Салема.
- Артеме, скільки тебе можна кликати? – жінка, років сорока на вигляд, запнута синьою хусткою, швидким, та доволі гучним кроком зайшла до хати. – Іди, допоможеш мені помідори збирати.
Вона ходила по хаті, заглядаючи в кожну кімнату. І здавалося, що, не знаходячи там того, що шукала, жінка ставала все злішою. Відчувши неладне, Салем, щоб не попастися під гарячу руку, швиденько побіг на вулицю. Побачивши там діда, який сидів на порозі з люлькою в зубах та вирізав щось з дерева, кіт підійшов до нього, та муркочучи, влігся біля його ніг. На відміну від жінки, поряд з дідом, Салем відчував такий самий спокій, як тільки що був у пустій хатині. Через хвилину з будинку вийшла і жінка.
- Знову його вдома нема – розгнівано вигукнула вона. – Ви часом не знаєте куди він пішов?
- Та звідки мені знати? Оленко, йому двадцять один рік – від тихого голосу діда, все кругом, ставало спокійнішим – Постарайся згадати себе в його віці. Він зараз потребує компанії друзів, а не таких стариганів, як ми з тобою.
- Діду, я ж і образитися можу. – в голосі жінки зник гнів, а натомість з’явилася посмішка – Яка ж я Вам стара. Я хоч зараз би на танці побігла, якби не ті помідори. Та й ви ще порубок, хоч куди. Кожен вечір до баби Ганни ходите.
Жінка голосно засміялася, дід теж. Та раптом сміх діда перервав сухий кашель. Олена швидко збігала до кухні та принесла келих води:
- Тримайте – вона стурбовано дивилася, як дід п’є, а потім продовжила. – Та я ж розумію, що друзі потрібні. Але ж не весь час. А помідори мені допомогти збирати? Та й огірки вже теж пора, і перець полити. – Олена забрала в діда чашку і з сумом подивилася на неї. – Він же скоро знову в місто поїде. І скільки я його ще не бачитиму?
- Та годі тобі, Оленко, не засмучуйся. Ходи краще приготуй нам свого смачного борщу на вечерю. – посміхнувся дід – а потім ми з тобою підемо на танці.
- От приготую лише нам з Вами. А Артем нехай голодний залишається.
#1692 в Молодіжна проза
#8047 в Любовні романи
#1966 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 24.09.2024