Розділ 4.

Прокинулась зранку по-серед лісу. Підвелась, озирнулась – нікого.  Я сама на галявині, біля незнайомого мені святилища із зображенням якогось божества. Підійшла ближче. Це ж Велес! Поруч на жертовнику купа попелу й кісток. Мабуть, цієї ночі якусь бідолашну тварину принесли в жертву! Стоп! А де Лукаш? Нічого не розуміла й не пам`ятала. Спробувала вийти із святилища, але чомусь зробила коло й опинилась знову тут. Знову вийшла й знову опинилась на цьому ж місці.

- Довго блукатимеш? – оксамитовий чоловічий голос привернув мою увагу.

Обернулась. За спиною стояв старезний дід із білою бородою, у звіриних шкурах, зарослий зеленим мохом та з плетеними капцями не на ту ногу.  На голові у нього були оленячі роги, в руках палиця, а замість очей – сяюче зелене марево.

 - Ви хто? – ледь прошепотіла.

- Я дух лісу, його господар і душа, - він кивнув на дерев`яну статую у святилищі.

- Ви Велес чи Лісовик? – з острахом оглядала його.

 - У мене багато імен і люди називають по-різному, але насправді мені й діла до цього немає.

- Я хочу додому! Допоможіть знайти дорогу! - благально звернулась до нього.

- Єдина дорога, яка у тебе лишилась, ось тут, Любаво, – він махнув рукою, показуючи ліс навколо себе. – Ти вдома!

Глянула у сяючі очі духа - побачила себе та свої спогади. Ліс, зустріч, Лукаш. Він обдурив мене! Насправді, привів не до свого селища у лісі, щоб одружитись, а на це святилище, щоб вбити. Він просив пробачення, коли його побратими вхопили, зв`язали й кинули мене на жертовник. Вони вирішили принести людську жертву Велесу, щоб задобрити його та привести назад у їх ліса дичину. Я була приголомшена, плакала, кричала і благала Лукаша допомогти. Він же лише впав на коліна й схилив голову, щоб не бачити моїх сліз. Останнє, що запам`ятала - ходне лезо біля горла, страх, ненависть і рятівний біль. Моє тіло вбили, принесли в жертву, а потім спалили, лишивши лиш гірку попелу поруч. Поглянула на неї, впала на коліна і простягнула до ще теплої золи прозорі руки. Узяти не змогла - пройшла крізь камінь. Сльози, навернулись на очі, але не пішли, бо їх не було. Так сумно стало, шкода: себе, минулого життя, не справджених надій.

- Це я? – видихнула останнє питання, яке відділяло мене від світу живих.

- Те, що було колись тобою, - сумно погодився лісовий дух. - Я прийняв тебе до свого лона і породив, як нову суть. Тепер ти моє творіння, моя дочка, тепер ти мавка лісова!

Він дмухнув на мене зеленим сяючим повітрям, яке огорнуло із голови до ніг.

- Я жертва!- приречено вдихнула його.

- Ти дар принесений мені! – суворо заперечив дух.

Враз відчула, як моє тіло набуло щільності, стало непрозорим й налилось магією навколишньої природи. У віддзеркаленні очей духа побачила себе нову - відроджену. Із довгим чорним розплетеним волоссям, блідою, сяючою блакиттю шкірою, темними, як пітьма, очима на все око і посмішкою - зверхньою, іронічною, небезпечною. Тепер я не людина, не істота, а примара вічного лісу - нечисть. Так легко стало-байдуже. Всі почуття зникли, а на місці серця лишилась лише жага помсти. 

- За що зі мною так вчинили?- прошепотіла, невзмозі зрозуміти  жорстокості убивць.

- Такий порядок, така пошана, - він розвів руками.

- І що, тепер? – гнівно усміхнулась. -  Ви допоможете їм - нелюдам, що позбавили мене життя і прирекли навічно бути тут?

- Не те, щоб я хотів такого дару, але життя твоє уже піднесено мені, - тяжко видихнув дух.- Тому, звичайно, зглянусь на їхні прохання і пошлю дичину у їх ліса. Інакше не можна. Недарма ж ти позбавилась безсмертної живої душі!

- А я?! Шо матиму я?! – злісно глянула на нього.

- Я дарую тобі Вічність! – розтягнувся у лукавій посмішці. – А ще ти можеш мстити! Проте не всім - лише пропащим, чорним душам, які позбулися людської моралі й життєвих принципів. Ти зможеш забирати і відправляти їх у вічність до Злебога. Він полюбляє негідників, злодіїв та вбивць. Гадаю, це гідний обмін на твоє життя та душу. Таких людей ти будеш відчувати й зможеш сама вирішувати забирати їх чи ні. 

- А Лукаш пропащий? – з надією поглянула на нього.

- Це виріши сама!- розсміявся й розтанув зеленою димкою. 

Озирнулася довкола – сама. Прислухалась - ні не сама! Відчула, що тепер я частина природи, творіння її сили і магія душі. Любава померла, тепер я Мавка!

Десь через рік, після мого відродження, я таки виловила Лукаша і помстилась, завівши його до болота. Перед тим, як негідника остаточно затягло трясовиною - показалась. Він впізнав мене, посивів на очах, здогадався ким я стала. Лукаш благав пробачити й допомогти, але даремно. Тепер у мене не було людського жалісливого серця, а тому я сповна насолодилась його останнім подихом і криком. Лукаш був першою жертвою, але не останньою. У кожного своє призначення. Така моя суть!

Раптовий дзвінок мобільного перервав мої думки й повернув до реальності. Довкола уже білий день. Ого мене у спогади занесло! Дістала телефон із сумки.

- Де ти? - невдоволено гаркнула відьма Леся. – Кричу, кричу, а ти не з`являєшся. Уже стала переживати, що тебе чорти вхопили!

- Та я б із радістю, але де ж їх узяти?! – невдоволено буркнула їй у відповідь. - Ти ж мені удружила - взяла і розвіяла мого Гену – риженького чорта, а як він гарно танцював!