- Привіт, красуне! – посміхнулись чорні очі незнайомого хлопця.
Він вийшов на галявину з-за кущів та уважно мене роздивлявся. Високий, чорнявий, з довгим розпущеним волоссям, перехопленим шкіряним плетеним шнурком на лобі і сяючою посмішкою. У руках тримав лук, за спиною сагайдак зі стрілами. Полотняна зелена вишита сорочка, не підперезана поясом, штани з вичиненої шкіри та низькі чоботи.
Помітила, що він не тутешній, бо так у нас давно не одягались. Тепер штани чоловіки носили із щільного сукна, сорочка була коротша, підперезана й вишита більш складнішим візерунком. А так, як був одягнений незнайомець, мабуть, ще дід мій одягався! Цікаво звідки він? Говорити по дорозі до святилища не можна було, але ж не привітатись із чужаком – це неповага.
- Доброго, – посміхнулась у відповідь.
- Ти здобич мою, нагнала! - із легким докором сказав він мені.
- Я не наймалась тобі у помічниці!- таким же тоном відповіла.- Раз здобич пішла від тебе, тож не твоя й була!
- Ну, гаразд, не кип`ятися, просто я за нею довго йшов і впустив, уже майже наздогнавши! - уже приязніше промовив він. - А що ти робиш тут сама у лісі? Загубилася?
- Ні, не загубилася, - хитро посміхнулась.
- Невже на святилище прийшла? - юнак здивовано поглянув у бік святилища, а потім знову на мене.
- А тобі яка різниця? – насторожилась його раптовому здогаду.
- Та не хвилюйся! - юнак поспішив мене заспокоїти, побачивши моє насуплене обличчя. – Я теж шаную істинну віру предків!
Недовірливо окинула його поглядом. На вигляд років двадцять, впевнений у собі, ніби щирий, ніби не бреше, посміхається і вигляд у нього, ніби дружній. Інтуїтивно відчула, що такому можна довіряти.
- Де ж ти узявся, чужинцю? Навколо немає сіл, де б шанували нашу колишню віру.
- Християнка? – розчаровано видихнув він.
- Не зовсім, батьки охрещені, я ж ні, - чомусь мені хотілось, щоб він не розчаровувався в мені.
Це подіяло. Погляд юнака одразу потеплів.
- Я Лукаш! А як тебе звати, красуне?
- Любава, - зайшлася рум`янцем на обличчі. Відчувала, як пашу, мов макова квітка. Так приємно, коли тебе називають «красуне», уже навіть двічі. - То звідки ти Лукаше?- продовжила цікавитись.
- Із лісу, - юнак підійшов ближче. Тепер зупинився за крок, свердлячи мене своїми чорними, веселими очима. – Мої батьки і ще кілька десятків родин - втікачі. Ми пішли від людей жити до лісу п`ятнадцять років тому, коли почалися гоніння. Тепер у нас власне селище, заховане у нетрях і ми там живемо вільно від насильницьких зазіхань на нашу віру.
- Ви живете в лісі? Але ж як ви харчуєтесь, побут облаштовуєте? - щиро здивувалась.
- Побут, у нас не гірше вашого сільського, а харчуємось із того, що дає нам Велес - лісовими тваринами, грибами, ягодами. Двічі на рік йдемо до Києва, щоб продати вичинені шкури і закупити усе чого не вистачає. Нас там не чіпають, через віру, бо ми мисливці хороші і таких шкур, як у нас ні в кого немає. – став пояснювати Лукаш.- Ще посеред лісу, є ставок, тому ми не бідуємо. Правда, останнім часом дичина чомусь пішла із наших угідь і мені довелося зайти на вашу територію. Надіюсь, ти нікому не розкажеш? – хитро підморгнув мені.
- Не розкажу, але я й не чула про ваше поселення посеред лісу!
- Тож, кажу – воно заховане у нетрях, тому ти і не чула! – розсміявся Лукаш.
- Ну ти смійся, а мені пора додому! - буркнула йому, пройшовши повз. Обурилась із того, що він сміється з мене.
Тепер на святилище йти уже не було чого, бо я через Лукаша не дотримала ритуалу тиші, а тому дарунок треба принести іншого разу.
Юнак раптово схопив мене за руку і зупинив.
- Не злись, - Лукаш розвернув мене обличчям до себе. - Любаво, приходь сюди завтра! - з надією поглянув на мене.
- Можеш навіть не чекати! Не прийду!- розсміялась йому наостанок і чимдуж побігла лісовою стежкою.
Звичайно я прийшла. Вдома сказала своїм, що не дотрималась ритуалу, через дівчат, які також несли дари Лісовику, тож узяла торбинку і мерщій подалась до святилища. Цього разу, я йшла сама і прийшла раніше, ніж учора. Швидко усе розклала навколо дерев`яного образу Лісовика, від душі подякувала за все і побігла на галявину. Лукаш уже був там.
Не знаю, як так сталось, але ми розговорились про те, про се і навіть не помітили, як настав вечір. Лукаш поривався провести мене додому, але я його відговорила. У нас в селі не полюбляють чужаків.
Додому летіла на крилах щастя, але вдома - отримала мокрим рушником по плечах! Мати добряче мене висварила за те, що так пізно прийшла. От лихо! Ми з Лукашем домовились зустрітись на наступний день. Проте ні наступного дня, ні навіть через тиждень, піти із дому я так і не змогла. Весь цей час дуже сумувала за ним і зрозуміла, що, мабуть, закохалась. Мені постійно з голови не йшли його очі, усмішка, весела вдача та лагідний характер. Серце боляче стискалось від довгої розлуки й ніщо навкруг не було милим. Я втратила апетит і, навіть, сон. Не могла нічого з собою вдіяти. Настрій зіпсувався остаточно. Батьки дивились на мене і мовчали. Зрештою, мати не витримала й стала розпитувати, але я теж вперто мовчала. Просила її про одне – відпустити мене погуляти. Звісно, матір пустила.