Розділ 2.

- Любава, а які вони були наші старі боги? – вертілась на всі боки моя молодша сестричка Оляна, доки я заплітала їй косу.

- Не вертись, бо не можу заплести, як годиться! -  суворо гримнула не неї.

Батьки уже готові і чекають нас біля возу, а я все ніяк не можу привести до ладу її волосся. Матір сердитиметься, як буду ще довше гаятись із нею. Треба до церкви поспішати, бо батюшка буде грізно супити брови й поглядати на нашу сім`ю, ніби ми вчинили смертний гріх, спізнившись на службу.  

- А ти розкажи, то я й не вертітимусь!- засміялась мала щебетунка. Їй було лише шість і вона мала дуже непосидючий характер.

- Гаразд, тільки голову тримай рівно! -  здалась на Олянині вмовляння.

- Добре-добре! - вона враз вирівняла спинку й застигла мов, кам`яний ідол на святилищі.

- Богів було багато і були вони різні за вдачею: хороші й жорстокі, але всіх їх люди поважали та звертались по допомогу. Найповажніший бог - це Дажбог, син Білобога і Лади або ж Сонце-бог. Він дарував людям  великі блага - світло й тепло, а ще був єдиним з богів, у кого можна просити про що завгодно. У нього був син – Перун – бог неба, блискавки й грому. Він дарував людям життєдайну вологу і відповідав за вітри. Наш князь Володимир славив його найбільше у булі часи. Навіть наказав ідола зробити особливого - дерев'яного, із залізними ногами, срібною голову та золотими вусами.

- А правда, що князь порубав його, потім прив`язав до конячих хвостів, щоб ті тягнули за собою й кинув у річку?

- Правда, а далі ще й людей заганяв туди ж і хрестив іменем нового Бога. Хто не хотів міняти віри, того вбивали, а села палили.  

- Ти пам`ятаєш про це? – здивовано поглянула на мене Оляна, знову розвернувшись.

Я ж повернула її голову назад, пов`язуючи на косу червону стрічку.

- Ні, бо лиш рік мені виповнилось, - на мить задумалась. – Матір з батьком розповідали, як усе село силоміць загнали у наше озеро та охрестили. Я на руках у неї тоді була, води не торкнулась, тому, мабуть, не хрещена.

- А мене як хрестили?

- Тебе уже у купель занурювали, як годиться.

- То я справжня християнка? – радісно плеснула в долоні Оляна.

- Так,- погодилась розтягуючись у посмішці.

- А який він наш новий Бог? – знову з цікавістю обернулась, якраз тоді, коли я вже закінчила.

- А хто його знає!- розсміялась поглянувши на її великі допитливі сині оченята. – Часу мало минуло, лиш 15 років, тому ми ще й не знаємо, але кажуть що він добрий та любить людей.

- Дівчата! Скільки можна ці стрічки чіпляти?! – зненацька заглянула в хату матір й гримнула на нас. – Гайда до воза, бо буде непереливки, як спізнемось!

Ми розсміялись і гайнули повз неї на вулицю.

- Тільки гріхів назбираюсь з вами, - тяжко видихнула матір. – Таке свято - Третій Спас, а вони мене лаятись змушують! Прости мені Господи! – перехрестилась до кутка і вийшла, підперши двері ціпком.

На місці, де колись були ідоли, тепер стояла нова дерев`яна церква. Сьогодні було велике свято, а тому сюди прийшло усе село. В минулі часи таким же людом сюди сходились молитись іншим богам. Тепер же одному – новому. Служителем цього Бога був батюшка - він усім розказував про нього, мав спеціальну книгу і вчив молитися. Сам батюшка був з чужих земель, десь із Візантії, тому говорив погано на нашій мові, не всі слова знав і заїкався.  А ще так смішно співав святих пісень, проте сміятись було не варто, бо він, як і кожний ведун, володів особливою силою. Так страшно й суворо міг глянути, що потім аж голова починала боліти. Після цього доводилось знімати вроки.

За нашою старою вірою сьогодні вшановували Лісовика, тому люди і зараз несли сюди горіхи з хлібом, щоб освятити. Місце тож священне, хоч й святилища більше нема. Батюшка був дуже злий і не хотів освячувати ці дари, сварився, казав, що це стара віра, тепер уже нічого нести не треба. Проте люди все одно несли. От і матір моя наклала горішків, хліба з білої муки й застелила усе вишитою хустиною. Сьогодні був ще один привід радіти - до церкви завезли перший образ нового Бога. Сам князь Володимир наказав ченцям такі образи писати та по селах розвозити. Кажуть, що перших таких писців привезли з того ж таки Константинополю.  Так хотілось подивитись, який же той Бог. Ми з сестрою проштовхались крізь натовп і стали у перші ряди. Батюшка виніс образ із церкви, щоб увесь люд узрів. Поважно встав посеред двору та тримав у своїх руках. Нарешті, ось він – Бог! Написаний на дереві, з тонкими рисами обличчя, вигнутими бровами, чорнявим поглядом, довгим темним волоссям, з вусами і бородою. Мені здавалось, що дивиться він суворо, з докором і заглядає у саму душу.

- Це він? – перелякано поглянула на мене Оляна.

- Так, - ледь прошепотіла від страху і хвилювання.

- А він суворий, - підтвердила мої здогади сестра.

Батьки не пішли дивитись на Бога, бо сказали, що він і так у серці. Мені ж здалося, що просто побоялись. Дорогою додому все ніяк не могла відійти від хвилювання. Цей образ дуже заліз у мої думки, крутився, раз за разом навертався на очі і не давав спокою. Мабуть, дійсно священний.

Після обіду, ми з матір`ю пішли до сараю. Вона пошепки стала мені наказувати, відправляючи до лісу.