Розділ 1.

- Мавко, мавко, а розкажи нам про людей!

- Ану геть звідси, нечисть малолітня! – гаркнула на потерчат, які своїми вогниками засліпили мені екран мобільного.

- Ну розкажи! – канючили троє маленьких пройдисвітів, обліпивши мене, ніби надокучливі мухи.

- Вам, що зайнятись нічим? – знову відмахнулась від них і пішла подалі від болота. Хотіла посидіти у тиші, осторонь від лісової нечисті, але де там!

Пройшовши чагарі по вогкому, нагрітому за день моху, присіла на один із пеньків, поруч невеликої галявини. Протягнуті руки білої густої мряки болота  приємно огорнули мене в свої обійми. Так, хороше, спокійно, особливо, як зараз – вночі. Місячне сяйво заливало цю містину й освітлювало ласкавим відблиском магічного нічного проміння.

- Мавко, ну куди ти пішла? – із чагарів показався вогник, а потім і сам напівпрозорий маленький хлопчик у довгій сорочці та босими ногами.- Вона тут, сюди, сюди! – посвітив ще двом бешкетникам своєю свічкою, яку приречений був тримати у руках навіки.

- Ви дасте мені, хоч трохи спокою? – знервовано поглянула на трійцю потерчат, які пропливли в повітрі й оточили мене по колу.

- А ти про людей нам розкажи і ми відстанемо! - посміхнулась синюшними губами маленька мокра дівчинка, яку втопили не хрещеною, прирікши на долю неупокоєної душі. Її коротке біляве волосся прилипло до обличчя та закрутилось у баранці на щічках. Криваві капіляри, полопані у блакитних очах, зовсім не псували нерозквітлої краси цього дівча. Навіть брудне лахміття, в якому її віддали болоту - єдина тепер одежина, прикрашало, а не псувало  худеньке кістляве тільце, зморене стражданнями. Їй би тільки трохи любові й турботи – глядиш, і з неї могла вирости справжня красуня. Але люди не лишили їй і крихти надії, та вирішили усе по-своєму. Люди жорстокі у своїй підступності, злі у своїх прагненнях і бездушні у своїх темних корисливих почуттях. Це вони справжня нечисть, вони справжнє зло, а не духи священного лісу! Проте, потерчатам цього знати не треба. Вони малі – такими й лишаться – вічними дітьми із невгамовною цікавістю до пізнання світу.     

- Тобі, що важко? – заканючило третє потерча – дівчинка з мотузкою навколо шиї. Вона була сліпа від народження і тому позбавлена знання про жахливу правду, що висіла у неї на шиї, як прикраса. Дівчинка ледь зіп`ялася на ноги, як була жива, а тому виглядала краще, ніж двоє її друзів. Вона дуже пишалась розпущеним чорнявим, скуйовдженим волоссям із купою соснових голочок, що так й залишились на ній.

  - От урвителі! Як прив`яжуться, то спасу від них немає!- пробубоніла собі під ніс.

Розуміла, що вони не підуть, просто так, бо їм дозволено до вранішньої зорі ходити по лісу із вогниками, заманюючи людей, що загубились в пошуках грибів чи ягід у болото. Але останнім часом таких не було. Люди перестали вірити у потайсвіт, а тому потайсвіт не міг мати суттєвого впливу на їхню свідомість. Віра - ось, що головне для зв`язку із світом химерних створінь. У двадцять першому столітті із цим було складно. Люди попросту перестали вірити у нас, тому ми втрачали свої древні сили і потроху відходили у небуття. Зараз уже нікого не заманиш у болото, бо, погодьтесь, важко сперечатись із «Джипіесом», особливо, коли інтернет ловить через «кляту вишку» у будь якій частині лісу. Так, прогрес добрався і сюди, тому нам - лісовим духам, було важко воювати з ним. 

Але я й не воювала! Навпаки, потоваришувала з відьмою Лесею із села поруч та насолоджувалась благами цивілізації. Завдяки їй я стала справжньою красунею, оскільки вона вважала своїм священним обов`язком щось мені приносити щоразу, коли йшла до лісу за травами. Століттями я змушена була блукати босоніж та обдирати свої ніженьки об гілки сухих дерев, вештаючись по лісу у сукні із трав і квітів. Проте, знайомство із Лесею змінило моє життя. До того я ненавиділа людей і гребла їх під одну гребінку. Ох, знали б ви скільки я замучила й відправила до пращурів цих жалких створінь і яку неймовірну насолоду отримувала від їх страждань. Особливо мені подобалось «зводити зі світу» молодих хлопців і чоловіків. Цих я впершу чергу тягла за собою. Зараз це в минулому. Тепер уже інший час і я інша. Навіть виглядаю не як звичайна мавка. Мої очі абсолютно чорні, що в контрасті з блідою прозорою шкірою виглядає просто чудово. Чорне довге, розпущене волосся до землі, прикрашають кілька кісок із вплетеним в них вогняно-рудим волоссям. Руде волосся - це давній подарунок бабусі мої подруги Лесі, але зараз не про неї. Тепер же, завдяки самій Лесі, я мала зручні, білосніжні кросівки «Найк», вечірню чорну сукню із розрізом до стегна, зав'язану шовкову червону хусточку на шиї, синю в`язану накиду-пончо та модну сумку через плече. Сумка - це моя особлива гордість. Там була купа корисних дрібниць: гребінець, дзеркальце, косметика в косметичці, купа різноманітних резинок, стрічок, шкіряних браслетів і всякої всячини, таких як: спінер, йо-йо, бакугани з картками та інших іграшок. А що такого? Мені ж сумно у лісі! Треба ж чимось розважатись!

Тим часом, надокучливі потерчата все не вгавали. Ці малі хитруни постійно вештались за мною та завзято точили зуби на мою сумку із «скарбами». Добре, що хоч мобільного телефону боялись, ніби він був окроплений святою водою.  Особливо, коли вмикала музику, тоді не тільки вони, а і уся лісова братія розбігалась у різні боки! А ще потерчата любили, коли їх лякали. Вони, як і усі діти любили гратись, бешкетувати та слухати страшні казки. Проте, ніщо їм так не подобалось, як лякатись жахливими історіями про людей. От і зараз ходили за мною, як хвіст.

- Мавко, ну розкажи нам про людей, бо дуже хочеться знати, які вони? – попросило мокре потерча-дівча.