Казка

Моя прабабуся була досить дивною, тому, як розумієте, розповідала безліч захопливих історій, яка поросли мохом. Найбільше мені подобалось слухати про міфічних істот, які жили в лісі. Хтось боявся їх, але ж не я… Мене звати Орест, і я сидів у лісі, де шуміли важкі крони дерев, поки страх стелився соковитою травою, стягуючи мої ноги вузлами.

Лопате листя, яке відокремлювало мене від знаменитої «Долини Забуття», як називали тутешні люди, прикривало моє тіло, не даючи Їй побачити негідну людину, яка прагнула дізнатись про те, що заборонено людству. Усе своє дитинство у книжках були красиві малюнки чарівних жителів лісу. Художники зображали усміхненого Водяника з довгою бородою, проте з хвостом. У казках писали, що він був володарем усіх водойм. Лісовика також малювали милим та казковим. Цей дід – дух і хранитель лісу, який живе в самісінький гущавині. Він умів обертатися на дідуся, ведмедя, або ставати деревом. Іноді, як було зазначено, Лісовик міг кричати та відлякувати людей. Доля… Вона – молода, гарна дівчина, або ж добра бабуся, але тільки тоді, коли щаслива. А в нещасливі дні… жебрачка… Це навіть не потойбічна істота, а двійник кожного з нас. Болотяник – дух, який живе в болоті, підтримуючи там лад. Він не вбиває своїх «гостей», але й не відпускає, тримаючи на потіху. Віла – добрий жіночий дух, що має золотаве волосся. У них неймовірний зв'язок із водою, бо вони народжуються саме з неї. Мавка чи нявка… Захисниця лісу… Чи все тобі відоме, друже? У кожній книжці напишуть про те, що це дівчата, які померли нехрещеними, або вкоротили собі віку і змушені вічно танцювати… Ми прочитали такі розповіді… Але побачити на власні очі…

Я обережно торкнувся широкого листка, щоб побачити Мавку. Її босі ноги виглядали суперечливо на фоні зеленої трави та маленьких жовтих квітів. Біле плаття, що не мало суцільного покриву, а було трохи порване, прикривало частини ідеального тіла. Довжелезне смоляне волосся, поділене на дві частини, прикривало трохи оголені груди й сягало колін. Ангельське обличчя, яке змушувало б чоловіків починати війну, будувати величезні замки, порушувати безліч написаних правил та виконувати лицарський борг, хоча епоха давно пройшла. Очі… Великі… Колір нагадував болото, яке задушить при першому ж зануренні. Дівчина нахилила голову та принюхалась. Маленький курносий ніс трохи поворухнувся, і вона подивилася у сторону, де ховався я.

У неї немає тіні… Смертельна краса.

— Хочу танцювати… — прошепотіла Мавка, а потім різко повернулась до мене спиною. Уся врода залишилася там, з іншої сторони, бо тут… У цієї істоти не було шкіри, яка б прикривала спину… Я бачив білі лискучі ребра, м’язи та серце, яке не рухалось. Чорнява хранителька лісу смикнула головою, а потім затанцювала. Усе живе, що було навколо, почало вмирати. Я знав із бабусиних історій, що танець цих красунь, в одиночку, мав надзвичайно негативний вплив на землю. Де міфічній дівчині хотілось танцювати, там навряд буде щось рости, навіть трава не буде зеленіти в тому місці. Не було ні музики, ні легкого шелесту дерев чи кущів. Пташки мовчали, тримаючи траур. Плавні рухи заворожували мене, а в голові стало дивно тихо. Руки оніміли, проте очі пильно спостерігали за дивакуватим створінням. Із-за дерева вийшов хлопчина з рудим волоссям. Хтось здивувався, якщо б дізнався, що вродливі хлопці також були мавками. Різниця була в тому, де вони блукали. Рудим парубкам до душі перехрестя т дороги, інколи поля. На ньому була довга сорочка, а волосся нагадувало маленькі хвилі з міді.

— До лісу прямують селяни, — беземоційно вимовив хлопчина. Мавка зупинилась і руками обійняла свої гострі плечі.

— У них свято… — люди цього дня робили величезне багаття, плели вінки, а потім стрибали через вогонь. Пісні повинні чути навіть ті, хто жив на небесах.

— Знаю, — юнак подивився на листок, за яким сидів я.

— У них є флейта? — поцікавилась зеленоока.

— Ні, бо її вкрали, — тиша.

Дівчина, волосся якої було мокрим та мало домішки різнокольорових пелюсток, стала півоберти до мене й розтягнула лиху посмішку. Білосніжні зуби були занадто неправдивими, а бліда шкіра майже світилася. Вона почала голосно сміятися. Сироти побігли шкірою, породжуючи страх. Мозок повторював одне й те ж слово: «Тікай!». Та, хто наглядала за лісом, неправильно нахилила голову, дивлячись з-під лоба кудись  густу зелень, промовила:

— Мені потрібен гребінець, — солодко сказала.

— Нехай він помре з усмішкою, —і майже одразу зник.

Голі ступні жительки заплутаних доріг, покритих мохом, травою, слідами різних тварин та мертвих останків, ступали з неймовірною елегантністю.

Гул людей ставав ближчим…

— Скоро буде весело… Скоро буде весело… — наспівувала зеленоока, роблячи повороти.  — А де ж мій акомпанемент? — вертіла головою, роздивляючись кожний листочок… Майже біля мене.

— Я знайшов галявину! — крикнув чоловік, одягнений у вишиванку.

Люди зупинилися напроти місця, де була Мавка і я. Зелені очі й дика посмішка були направлені на них та для них.

Тіло поколювало… Поки дивний спокій… Дівчина сиділа на великому камінні, роздивляючись селян. На ідеальному обличчі не було нічого. Я міг би подумати, що вона сумує за людським життям, проте не впевнений у цій версії. Можливо, їх також хотілося бути вільною? Не знаю… Величезне багаття тріщало, а різні голоси доходили до вух. Хтось розповідав історії про ліс, деякі кидали легенди про міфологічних істот. Мавка оживилась, коли хтось мовив за неї.

— Якось мені бабуся переповіла історію про гребінець та дівчину в білому вбранні, що блукала в лісі. Є повір’я, що у чоловіка, який зустріне мавку, вона може попросити гребінець. Якщо ж подорожній дасть бажане, красуня просто розчеше волосся і зникне, але… якщо.. не матиме… — усі затамували подих.

— Істота лоскотатиме його до смерті! — доповнив інший голос. Мій погляд був на Мавці.

Повільно на обличчі розквітала широка посмішка, від якої було моторошно. Довговолоса встала й підняла голову, а в зелені щось заворушилось.