Мавка

Влітку дача виглядала зовсім по-інакшому – вона мала незвичайно гарний вид, незважаючи на свої скромні розміри. Восени, коли батьки Антона вирішили придбати цей заміський будинок, дім нічим не відрізнявся від усіх сільських двоповерхових споруд, які хлопець звик бачити в селі у бабусі. Але, вийшовши на вузьку дорогу та окинувши поглядом дачу здалеку, Антон зрозумів, як сильно він її недооцінював. Так, вона виглядала в рази біднішою, ніж попередня, але влітку будинок набув яскравих кольорів та вже не здавався таким сірим і непомітним.

«Мабуть, вся справа у розквітлому саду», — подумав Антон, склавши руки на грудях.
На годиннику було трохи більше восьми. Сонце ще не встигло сісти за горизонт, а ліс, який знаходився у кілометрі від їхньої нової дачі, так і манив хлопця до себе. Тому Антон вирішив прогулятися до нього – за півгодини буде вже вдома. Та й у батьків відпрошуватися не треба, як у дитинстві. Юнак досі пам'ятав, коли п'ять років тому, у своєму одинадцятирічному віці, він з батьками прибув до їх першого заміського дому. Неподалік нього розміщувався лісок – за своїми розмірами невеликий, проте досить густий. Хлопчина в перший же день пішов туди гуляти, та, як і варто було очікувати, заблукав. Звичайно, потім на нього налаяли, та й сам Антон злякався не на жарт – усе ж таки ліс, хоч і невеликий.

Зараз же його ніхто не сваритиме, але це не означає, що він піде вглиб лісу. По-перше, скоро стемніє, а по-друге... Антон сам собі не міг зізнатися, що після того випадку в нього з'явився страх перед лісовими хащами. Але, на подив, ліси не перестали захоплювати його дух, особливо коли він виглядав із вікна авто і бачив вдалині цю неймовірну красу, яка, бувало, простягалась багато кілометрів. Це завжди заворожувало хлопця та навіть надихало на складання віршів.

Нічого не станеться, якщо він прогуляється до лісу й назад. Це не займе багато часу, максимум півгодини, якщо зважати на ширину одного його шагу. Все ж таки ця місцевість – рідний край юнака на все літо. Антон сам вирішив поїхати разом з батьками, хоча ті, повністю довіряючи завжди слухняному і відповідальному хлопцеві (якщо не брати до уваги той випадок п'ятирічної давності), були не проти, якщо він лишиться дома в місті. Але Антон поїхав з ними тому, що любив природу, а природа любила його. Обожнюючи відкриту місцевість, міський хлопчина мріяв хоч раз побачити захід або схід сонця, як воно повільно сідає за горизонт, освітлюючи усе менше й менше території, і як небо при цьому набуває різноманітних кольорів.

Антон попередив батьків про свою недовгу прогулянку та пішов стежкою в сторону лісу. По дорозі йому не траплялися місцеві, хоча хлопець знав, що зазвичай люди в селі люблять увечері виходити на двір і зустрічатися із сусідами. Вулиця була тихою та безшумною, і це трохи його бентежило. Білявий юнак швидко перебирав ногами, іноді неначе ненароком заглядаючи у двори селян.

Перша хата, друга, третя... Нікого. Усюди пусто. Хоча по ґанках було зрозуміло, що домівки кимось заселені. Антон, приїздивши сюди, надіявся потоваришувати з підлітками свого віку, але ніхто аж до самого краю довгої вулиці не трапився йому на очі. Дійшовши до розвилки, хлопець підвів голову та подивився на ліс, подумавши, як краще йому туди дібратися. Найкоротший шлях йшов по протоптаній стежці вздовж людських помешкань. Не роздумуючи довго, Антон ступив на неї та став повільно підніматися наверх до лісу. Гора до лісових масивів не була крутою, це навіть не гора, а звичайний протяжний пагорб, тому хлопцю не створювало труднощів підійматися наверх. По праву сторону розміщувалися будинки місцевих жителів, і Антон дивувався, як вони тут живуть – все ж таки схил, а не рівна місцевість. Він міг бачити лише задні двори домів, та і ті пустіють – ні душі. Тільки вітер колихав одежу та постільну білизну, яка висіла сушитися на ділянках. В одному з домів навіть гупотіли незаперті вхідні двері – протяг їх то відкривав, то закривав.

Антон відвернувся та весь наступний час дивився лише собі під ноги. Йому стало моторошно, але не настільки, щоб повертатися додому. Хтозна, може люди тут не дуже привітні і не люблять спілкуватися із сусідами, а зараз всі поховались по домівкам, ось тому і пусті двори. Антон й собі був небалакучим, проте нові знайомства любив. А в цьому селищі він навіть не знав, чи є тут підлітки. За весь кілометр, який хлопець подолав, підіймаючись до лісу, він не зустрів жодної людини, лише поруч з ним пробігла по стежці чиясь собака в ошийнику. Все це було дуже дивно.

Нарешті Антон дійшов до лісу. До того часу сонце зайшло за масивну хмару і не хотіло показуватися. Кілька кроків відділяли хлопця від входу в ліс – стежка вела прямісінько туди. Антон поклав руки в кишені і проник у лісний масив. Відразу повіяло приємними ароматами дерев, а звідусіль чувся спів пташок. Хлопець відчув себе ніби героєм оповідань про природу – наскільки довго він не бував у лісах.
Краса навколо заворожила Антона настільки, що він не відразу побачив людину в трьох метрах від себе.

— Ой, — хлопець трохи перелякався її, бо був певен, що секунду назад коло того дерева нікого не було. А тепер там стояла гарна кароока дівчина з незвичайно довгим чорним волоссям в рожевій літній сукні.

— Вибач, не хотіла налякати, — дівчина плеснула в долоні і розсміялася заразним приємним сміхом, — я думала, ти помітив мене, коли заходив.

— Все нормально, — посміхнувся Антон і підійшов до неї трохи ближче. Дівчина пахла квітковим та трав’яним запахом, від якого хлопця трохи задурманило.

— Я Ганна, — вона простягла руку для знайомства.

— Антон.

Раніше він ніколи не переживав таке почуття та такий емоційний сплеск, як при рукостисканні з цією дівчиною.

— Теж любиш на заході сонця ходити до лісу? — спитала вона, зробивши крок.

— Так, — кивнув Антон, — обожнюю ліси.

— Я також! — Ганна знову засміялася. — У них я відчуваю себе, як вдома. Ти не місцевий? Я тебе раніше тут не бачила.