Глава 10. Наслідки

Крізь абсолютну темряву я почула чути якісь голоси. Я не одразу зрозуміла, кому вони належали. Пам'ять до того ж також поверталася повільно.

- Це просто, що вона встигла скористатися своєю силою перед падінням, - почула я. – А інакше не відомо, чи змогла б вона взагалі пережити це падіння. Бідна дівчина. Така хоробра. Але я ніколи не могла подумати, що це сама вона супергероїня.

- Ви про мою дочку говорите, - впізнала я мамин голос. – Звичайно, це вона. Це завжди було в ній, просто чекало необхідного часу.

Тоді я згадала протистояння із Вікою, котра виявилася Лисицею і падіння. Я повинна була загинути, але вижила. Як? Напевно, я поворухнулась, або видала якийсь звук, бо всі одразу замовкли та у приміщенні запала тиша.

- Ніка! – ойкнула мама. – Ти прийшла в себе! Я так рада, що ти жива! Коли я побачила тебе на даху, я….я… У мене ледве серце не зупинилось!

- Я покличу лікаря, - промовила молода медсестра та вийшла з палати.

Я здивовано помітила, що у неї сльози були в очах. Давно такого не було. Трапляються ж ще дива на світі. Тим часом я помітила, що знаходжуся здається у лікарняній палаті. Навкруги все було біла, а занавіска синьою, як і мій одяг. Мама сиділа поряд з моїм ліжком у кріслі.

- Чому ти нам нічого не розповіла? – запитала вона винувато. – Я жахливо себе відчуваю, згадуючи все, що я тобі говорила, поки ти ризикувала своїм життям.

- Щоб не наразити вас на ще більшу небезпеку, - відповіла я. – І так багато хто постраждав від того тільки, що Віка підозрювала мене. Я боялася, що на цьому вона могла не зупинитись. Вона зовсім з’їхала з глузду.

- Ти знову змушуєш мене почувати себе жахливо, - зітхнула мама. – Виходить, що через тебе викрали Соню, але ти її й спасла.

- Якщо ти знову почнеш мене осуджувати, то я не стану тебе слухати, - промовила я. – Я занадто втомлена для цього.

- Я й не збиралася, - відповіла вона швидко. – Я просто рада, що з тобою все гаразд. Ми усі спостерігали на великому екрані за вашим двобоєм. Соня вболівала за тебе та аплодувала тобі більше за всіх. Коли ти почала падати, вона заплакала.

- Бідненька, - зітхнула я. – Як вона зараз?

- Вони із Лізою були недавно тут, - відповіла мама. – Соня дуже зраділа тому, що ти прийшла в себе та обіцяла навідати знову.

- О, це так мило, - промовила я. – А що сталося? Я пам’ятаю, як падала, а потім…

- Дерево тебе підхопило, - відповіла вона. – Я думала, що ти сама це встигла зробити. Ти хіба цього не пам’ятаєш?

- Ні, - похитала я головою. Значить, це була Мавка. Але чи залишилась сила зі мною? Я спробувала викликати свою силу.

- Нам потрібен відпочинок, - почула я голос Мавки. – Поки не встанеш на ноги та не видужаєш настільки, щоб поїхати до лісу, навіть не клич. Суворо, але справедливо. Я використала всю силу, ледве не загинула й так і не дійшла до лісу. Але слава богу, що вона все ще зі мною. Як тільки стану на ноги, поїду у ліс.

- До тебе прийшли твої друзі, - промовила мама, відволікаючи мене від думок. – Так що залишу вас ненадовго наодинці.

І не встигла я нічого сказати, як мама вийшла з палати. А замість неї увійшли Алекс та Юля. Обидва були бліді, а Юля ще й тремтіла, як осиковий лист.

- Як ти? – запитала вона швидко. – Ми все бачили. Це було так сильно та страшно. Ми такі раді, що ти залишилася жива. Це просто диво!

- Я тоді встиг викликати поліцію, але вони не встигли на дах вчасно до падіння, - промовив Алекс. Він також виглядав зім’ятим та втомленим.

- А ти як? – запитала я. – І твої батьки? Сподіваюся, з ними все гаразд.

- З ними все добре, - кивнув хлопець. – Усі в місті про тебе розмовляють. Ти поводилась дуже хоробро, навіть, коли сили Мавки тебе покинули.

- І зовсім не хоробро, - заперечила я. – Я була до смерті налякана. До речі, а що сталося із Лисицею? Вона вижила?

Алекс та Юля переглянулися, і чомусь мені здалось, що мені не сподобається відповідь.

- Її також вдалося спасти, - відповів Алекс. – Але вона у тяжкому стані. У комі. У той же лікарні, що й ти.

- Лікарі не прогнозують їй швидкого одужання найближчим часом, - продовжила дівчина. – У її-то стані. У неї не було здібностей, котрі допомогли б зцілитися.

- Можливо, це й на краще, - зітхнула я. – Мені не хотілося її вбивати, але вона б не зупинилась інакше.

- Тобі важко, мабуть, було битися з колишньою подругою, - помітила Юля. – Але по тому, що я бачила, вона здається, зовсім збожеволіла. Але один раз мені навіть здалося, що вона збирається зупинитися.  

- Вона зайшла занадто далеко, - відповіла я тихо. – І вона це знала. Тому вирішила, якщо падати, то тільки разом зі мною.

- Добре все ж, що вона більше не зможе нікому нашкодити, - помітив Алекс.

На наступний день Соня та Ліза прийшли відвідати мене у лікарні. Мене поки що не збиралися звідти випускати. Дівчинка кинулась до мене та ледве не задушила.

- Ти сама крута супергероїня, - швидко проговорила вона. – Я горджусь тим, що ти моя тітка. – І я так рада, що ти жива.