Глава 9. Фінальна зустріч

Коли я прокинулась, то була у чудовому настрої, неначе вчора все ж таки сталося щось хороше. А потім я згадала про викрадення Соні та зраді Віки, та настрій одразу ж зіпсувався. Але потім я згадала, що на ліжку повинен був бути Алекс і одразу ж сіла на ліжку. Його поряд зі мною не було. Я запідозрила щось не те, і поспішила на перший поверх. І там почула сміх, котрий лунав із кухні. Зайшовши туди, я побачила маму, котра вже про щось весело розмовляла з моїми друзями.

- Неочікувана картина з самого ранку, - посміхнулась я.

- Вибач, - посміхнувся Алекс. – Не хотів тебе будити. Ти так солодко спала. Прийшлось перехопити Юлю, щоб і вона цього не зробила.

- Це неправда, - обурилась дівчина. – Я всього лише хотіла перевірити, що з тобою все гаразд, а він не пустив мене до кімнати.

- Ти могла що-небудь впустити на своєму шляху, - помітив хлопець. – І розбудити Ніку.

Мама за усім цим спостерігала з якоюсь теплою усмішкою.  Але вочевидь вона була у гарному настрої і їй сподобались мої друзі. Схоже, сьогодні у нас було укладене перемир’я. І не буде ніяких скандалів.

- Йди до нас, - промовила вона. – Тут і на тебе сніданок залишився.

- Це так мило з вашого боку, - фиркнула я та сіла між Алексом та Юлею. – Ніяких новин про Лисицю ще не було?

- Ні, поки що нічого про неї не чутно, - відповіла Юля. – Будемо сподіватися, що поки що не скоро про неї почуємо.

- Так все-таки, що було учора? – запитала раптово мама. – Соня правду сказала? Це ти її знайшла та позвала на допомогу Мавку?

- Так, так все й було, - відповіла я. – Але мене схопили злочинці, коли я звільнила Соню.

- Тебе ж могли вбити! – здивовано промовила вона. – Не можна так ризикувати собою!

- Соню викрали, тому що я запізнилася, - похмуро відповіла я. – Я повинна була це виправити. В кожному разі я повинна була її врятувати.

- Мені б також не хотілося, щоб с тобою щось сталося, - зітхнула мама. – Я думала над цим цілу ніч та прийшла до висновку, що була до тебе несправедлива. Твоєї провини немає в тому що Соню встигли викрасти. Я б також запізнилася, і Соню все одно забрали раніше. Я просто не обдумано говорила на емоціях. Вибач мені за це.

Мені було приязно, що вона навчилася бачити свої помилки та просити вибачення за це, але почуття провини все одно нікуди не зникло. Адже я насправді була вина у викрадені племінниці. Вона була приманкою для мене. Але прямо зараз від мене очікували якоїсь відповіді. Про ці думки мамі знати не слід.

- Дякую, - посміхнулася я. – Це багато для мене значить. Що вмієте мене цінити, а не тільки…критикувати.

Матері вочевидь кортіло сказати ще який-небудь коментар, але потім вона глибоко вдихнула та посміхнулась. Мабуть, взяла себе в руки, щоб якимось чином не образити мене знову необережними словами.

- Чим ви збиралися сьогодні зайнятися? – запитала вона замість цього.

Я хотіла відповісти, що ще не вирішила, але потім згадала, що сьогодні вже робочий день. Після всіх вчорашніх подій я зовсім забула про роботу.

- Нам же потрібно на роботу! – вигукнула я і подивилась на друзів. – Я абсолютно забула про це, адже Лисиця не давала нам спокою навіть на вихідних.

- Ти думаєш, що це хороша ідея? – серйозно запитала Юля. – Йти на роботу, коли Лисиця на волі?

- Ну ми ж не можемо весь час сидіти та чекати, поки щось станеться, - заперечила я. – До того ж на роботі ми також будемо разом.

- Чому ви так боїтесь, що вона нападе саме на вас? – здивувалася мама.

- Тому що вона вже вривалась на нашу роботу та викрала Соню, - помітила я. – Краще відтепер буди обережнішими.

- До речі це дуже дивний збіг обставин, - помітила вона задумливо. – У Лисиці що, вже є зуб на тебе? Чим ти їй насолила?

- Не маю жодної думки с приводу цього, - якомога розгубленіше відповіла я. – Можливо, вона намагалася, щось дізнатися.

- Нам зараз усім треба триматися разом, - допоміг мені Алекс. – Буде краще, якщо ви запросите сестру Ніки на вечерю із її родиною. Чим більше нас, тим краще.

- А це гарна ідея, - здається заспокоїлася мама та загорілась тепер цією ідеєю. – Ми можемо і вас запросити також.

- Дякую, - посміхнулася я. – Давайте тепер збиратися на роботу. Не думаю, що Катя буде рада нашому запізненню.

Так що після сніданку ми розбрелися по своїм кімнатам, щоб переодягтись, а потім вистроїлись чергою у душ.

- Я перша, - промовила дівчина. – Ти не займала тут чергу.

- Це взагалі мій дім, - промовила я. – Ти не пропустиш мене прийняти душ в моєму власному домі?

- Ну якщо ти добре попросиш, - всміхнулася вона. – Хоча мені здається, що ти хочеш попасти туди раніше через Алекса.

- І що це повинно означати? – поцікавилась я.

- Хочеш побачити його без футболки, чи не так? – прошепотіла вона із хитрою посмішкою. – Я тебе не осуджую.

- В тебе в голові зовсім не ті думки, що треба, - фиркнула я. Але в цей момент двері відчинились та з кімнати вийшов Алекс. Його вологе ще після миття волосся стирчало на всі сторони, і він дійсно без футболки. Я одразу ж почервоніла, хоча думала, що з цим вже покінчено. Але це було занадто раптово. Але подивитись там і справді було на що.