Глава 1.Особливе місце

Мені завжди здавалося, що я єдина, котра не знайшла своє місце до двадцяти п’яти років. Ні школа, ні університет, ні батьки не змогли мені із цим допомогти. Так що зараз я знаходилася у фірмі, котра лише віддалено належала до кола моїх інтересів. Це був контакт-центр, де потребували знання англійської мови. А це вже було дещо. До того ж це було пов’язано з авіалініями. Це також було цікаво. Я сподівалась, що цей контакт-центр зможе мені із цим допомогти.

- Розкажіть мені про свої інтереси, - промовила жінка, котра приймала у мене співбесіду. – Нам цікаво чим живуть наші працівники.

- Ну…я дуже люблю читати, гуляти з друзями, відкривати нові місця, - невпевнено промовила я, відчуваючи себе не цікавою. – Люблю грати в комп’ютерні ігри. А також люблю писати розповіді.

- Дуже цікаво, - вона ввічливо посміхнулася. – І які нові місця ви нещодавно відкрили?

- Як би це сказати, - промовила я. – Нічого поки що сильно цікавого або видатного. Просто кілька покинутих та гарних місць.

- А про що розповіді? – задала вона наступне питання.

Мені стало цікаво, чому вона питала про це. Робота ж не була пов’язана із написанням розповідей чи навіть текстів. Чи вони тільки цікавих людей приймали на роботу. Можливо, вони просто хочуть більше дізнатися про мене, щоб зрозуміти, яка я людина.

- Різні теми, - відповіла я. Мені хотілося розповісти, що я люблю тему супергероїв, але чомусь засоромилася. – Фентезі, містика.

- Добре, - нарешті закінчила вона з запитаннями. – Коли ви готові вийти на роботу?

- Можу завтра, - промовила я. – Мені дуже хочеться почати.

- Чудово, - вона підвелася на ноги. – Тоді чекаємо вас завтра об одинадцятій ранку. Візьміть із собою список цих документів.

Вона протягнула мені цей листок. Я взяла його, все ще не до кінця повіривши в те, що мене все ж взяли на цю роботу. Я була неначе в трансі. А потім майже вилетіла із кабінету. Ні, це не означало, що я хотіла якомога швидше покинути це місце. Просто я відчула натхнення. Я сама не знала чому. Це не було роботою моєї мрії. Можливо, мені просто хотілося стати частиною чогось більшого? Можливо, я відчувала себе так, тому що іноді я була немов паперовий літачок. Лечу кудись за вітром, ні до чого не прикутий. Не маючи місця, де зупинитися.

До цього моменту моє життя сповнювали фільми та книги. Тепер значну частину мого часу буде заповнювати робота. І було б краще, якби вона мені сподобалася, а інакше може перетворитися на пекло та каторгу. Хотілося б, щоб це стало моїм місцем, а не змушувати себе працювати кожного разу.

Поки я йшла додому, мені зателефонувала Віка. Вона була моєю найкращою подругою уже бозна скільки років. Її батьки жили у Києві та рідко приїздили сюди, то ж подруга майже весь час була сама. Якимось чином це напевно вплинуло на неї, адже вона стала більше закритою, ніж зазвичай. Вона майже увесь свій час проводила вдома. Саме дякуючи їй я і знаходила цікаві місця. Вона також дуже полюбляла їх знаходити.

 - Привіт! – промовила вона з телефону. – Як ти ставишся до того, щоб піти завтра прогулятися до одного місця?

- Не можу, - зітхнула я. – Вибач. В мене завтра перший день на роботі. Як щодо вихідних? Я буду вільна.

Віка була фрилансером, тому в неї завжди було більше вільного часу. Мабуть, тепер бачитися часто не вийде.

- Без питань, - відповіла Віка. – Співбесіда пройшла добре?

- Так, - промовила я радісно. – І навіть швидше, ніж я думала. Досі не могла повірити, що мене прийняли.

- Я в цьому не сумнівалася, - помітила вона. – А в тебе надто низька самооцінка. Треба з цим щось робити.

- Це звучало дуже підбадьорливо, - засміялася я. – Ти як ніхто інший вмієш втішати людей. Ти це знаєш?

- Прийму це за комплімент? – поцікавилася Віка. – Хвилюєшся?

- Трішки, - відповіла я. – У мене таке відчуття, що я надто відрізняюся від людей і не зможу стати частиною колективу.

- Ти станеш частиною колективу, - запевнила мене подруга. – Я впевнена в цьому. Просто будь собою і нічого не бійся.

- Не боятися бути собою? – запитала я із посмішкою.

- Саме так, - провила вона. – А то я знаю тебе. Заціпенієш і не промовиш ні слова. Просто розслабся.  

- Простіше сказати ніж зробити, - помітила я. – Але я постараюся.

- Гаразд, тоді до зустрічі, - і Віка поклала слухавку. Її слова хоча б трохи змогли вдихнути в мене впевненості в собі.

На шляху додому я вирішила купити невеличку пляшку вина та трохи солодощів, щоб відсвяткувати цю невелику перемогу. Але мої батьки не дуже оцінили мою покупку та мій гарний настрій, на жаль.

-  Ти б краще купила вино з першої зарплати, - промовила мама, коли я прийшла додому. – А то може тебе звільнять через тиждень.

- Дякую тобі за віру в мене, - зітхнула я. – Можливо, мені це вино потрібно для хоробрості. І щоб відсвяткувати те, що мене прийняли.

Як би то не було, але вони усе одно скуштували мого вина. На противагу словам Вікі, їх слова зовсім не придавали мені впевненості. І так було завжди. Мені залишалося тільки відкидати їх слова і зберігати оптимізм.