коротке оповідання

Знову Італія, знову це пекло, це замкнуте коло -- робота, документи, робота. Най би го дідько взяв таке життя. Вдома немає що робити, пробула шість місяців  і зрозуміла, що не виживу. Грошей катастрофічно не вистачає, ціни на все як за кордоном, роботи немає, а та що є то сміх крізь сльози, така зарплата.

        І знову я тут, шукаю роботу, щоб з контрактом, бо моє пермессо вже через місяць не дійсне. А без цього клаптика паперу дуже погано і жити і працювати. Але не всі італійці хочуть його робити, бо треба платити багато -- податки, зарплату, виплати до зарплати. Не всі це можуть собі дозволити, отож і шукають “ на чорно”.

        О, яке щастя, мені повезло, я знайшла. Правда, за Римом, але  й то не погано, бо хіба всі мають бути в Римі. Дві сестри, одна з них лежача, а інша її доглядає, але вже не молода і їм необхідна помічниця по дому.  Гарна вілла, що знаходиться в Кастеллі Романі. Не так уже й далеко від Риму, але гарно. Природа просто супер, повітря свіже прохолодно. Місця Папи Римського і багачів. От мені ще й повезло,  може хоч нарешті.

        І ось я вже на місці. Контракт, як і обіцяли взялися робити одразу. Але треба чекати, бо від здачі до отримання проходить шість- вісім місяців. А по тому буду мити спокій на два роки.Отож, терпіння і чекання. Почалися в мене робочі будні, але про це треба говорити окремо.

        Дві сестри, такі дві різні людини, що іноді не віриться, що вони дійсно  рідні.

Хвора  Франческа -- добра й лагідна, чуйна, завжди посміхається ніяково, дякуючи за кожний зроблений для неї порух, вибачається за свою нерухомість. Їй хотілося допомогти і я це робила з приємністю. Франческа була колись заміжня, має доньку, що живе в Лондоні. Чоловік помер і вона залишилася одна й позвала свою сестру Моніку

допомогти. Франческа вже не могла сама себе обходити, ноги не слухалися, доводилося бути в ліжку або в інвалідному  візку, тому допомога Моніки їй була необхідна.

         Моніка, або вже точніше “монстр” в жіночій подобі. Це було щось середнє  між поліцейкою і жандармом або навіть те і друге разом взяті. Тепер мені було  зрозуміло чому всі тікали звідси, не витримавши більше місяця. Отримували зарплату і кивали пятами. Так ось чому мені так блискавично  робили робочий контракт, тому що знали, я буду змушена бути, поки не отримаю те чортове пермессо.

        Вічно зла і сердита Моніка --була звихнута на чистоті, бо мала, як казала, алергію на пил. Тому слова  “ чистота -- запорука здоров'ю” були для неї не пустим звуком, а догма закон.Та це не значить, що вона сама займалася  виконанням цього не писаного закону. Ні! Вона шукала нас, дурних українок, що приїздили на роботу. Українки їй подобалися  говорила, що ці жінки вміють працювати, цінила їхню витривалість і терплячість. Завжди вихваляла перед сусідами хатніх робітниць.

        Може це і була якась частина правди, бо напевне інші національності посилали її до дідька. Ніхто не затримувався довго, всі рвали звідси зі швидкістю часу, щоб більше не бачити й не чути голосу Моніки.

Та всього цього я не знала, а документи були ой як потрібні. Тому я  попросила в Бога терпіння, стиснувши зуби, працювала.

Мої дні починалися в сьомій годині ранку, це допомога Франчесці -- помити, переодягнути, причесати, переслати ліжко, збити подушки, поміняти памперси, -- все це під пильним оком Моніки.  І все це я робила повільно, все абияк, бо я тут думаю тільки про гроші. Докори сипалися лавиною, я мовчала, а Франческа гладила мене по руці промовляючи, -- Не звертай уваги. Пробач її. Моніку вона заспокоювала  хвалила мене і допомагала, як могла, щоб зробити цей ранковий туалет якомога простішим і легшим. Потім ми всі снідали. На їжу не скупилися, можна було їсти все , що хотілося -- це був позитив.

І починалося прибирання. Вилизувала й випуцовувала  хату, відсовувала й пересувала, тріпала й стелила, прала й міняла, мила і чистила, прибирала й переставляла, прасувала і складала -- то було безкінечно щоденно, від ранку і до вечора. Пилинки не мало бути, я   ловила її на льоту щоб не встигла торкнутися й підлоги. Вікна й дзеркала світилися чистотою , меблі натерті до блиску без жодного дотику від пальців. А кухня, то було святе місце, де я чистила все від верху до низу і всередині  шкафчиків, витягуючи все, перетирала до блиску. А туалети… там з унітаза можна було пити воду, а з підлоги їсти. Штори і килимки мінялися щотижня, постіль що три дні, матраци чистилися й переверталися кожного дня, рушники що два дні, а про підлогу вже не кажу, -- мила з милом, а потім два рази чистою водою. Одежу перетріпувала і перескладала за кольором і в лінійку, не дай Бог щоб щось висунулося або було криво складене, то був жах.

Страшні сни снилися  -- ганчірка в руках і голос Моніки, прокидалася в холодному поту і довго не могла заснути. Я розуміла, що “попала, як сливка в гімно”, що той клаптик картону мені коштує дуже дорого, але нічого вдіяти не могла. Навчилася курити, ага, я що ненавиділа всіх курців земної кулі -- почала курити, щоб виходити в сад на відпочинок і щоб, -- матюкатися. Як я матюкалася, курила, плювала і викидала з себе всі матірні слова які тільки знала. Викурити більше половини цигарки мені не вдавалося, виявилося, що я й матюків знала не так уже й багато. А ті, що знала, то випльовувала з себе, злісно і брутально, складаючи в багатоповерхові вирази. Ніколи до цього не матюкалася, але  одна знайома порадила, сказала, що допомагає. Спробувала й я -- помогло. І я часто йшла в кінець саду, дивилася на чудовий пейзаж, гори, що буяли зеленню і матюкалася… Звикнути й почати викидати з себе ті низькі, соромітські, брудні й брутальні, бридкі й смердючі матюки -- мені було не просто, але допомагало. Виговорювала всі, що знала, згадувала десь почуті, виринали з пам'яті на зразок (щоб ти всралася й тобі води не було) так мені подобалася думка побачити  Моніку в такій ситуації…