Нічний замок

Одного вечора Матвійчик уже лежав у своєму ліжку.

Кіт Мандрівник сидів на підвіконні й дивився на нічне небо.

Раптом він повернувся до Матвійчика.

— Здається, сьогодні нас чекає незвичайна пригода.

— Ще одна?

— Саме так.

Кіт підняв лапку.

У повітрі з’явилася маленька іскорка.

Вона закружляла, розрослася і перетворилася на чарівний портал.

За ним було видно величезний старовинний замок.

Високі вежі торкалися хмар, а навколо них літали сотні світлячків.

— Я такого замку раніше не бачив, — сказав Матвійчик.

— Бо він з’являється лише вночі, — відповів Кіт.

Матвійчик узяв його за лапку.

Вони ступили в портал.

За мить опинилися на кам’яній дорозі перед замком.

На воротах висів напис:

«Вхід дозволено лише тим, хто шукає не скарб, а відповідь».

— Яку відповідь? — запитав Матвійчик.

Кіт Мандрівник поворушив вусами.

— Думаю, це ми й маємо дізнатися.

Раптом над замком пролунав гучний звук.

— Гррррр!

Із-за вежі вилетів Беззубик.

На його спині сидів Гикавка.

А поруч кружляв Серцекрил.

— Матвійчику! Котику! — вигукнув Гикавка. — Ви теж отримали запрошення?

— Яке запрошення?

Гикавка показав маленький чорний конверт.

На ньому було намальовано срібний місяць.

— Він лежав біля нашого будинку.

Кіт Мандрівник узяв конверт.

Усередині було лише одне речення:

«Знайдіть те, що загубив сам замок».

— Що може загубити замок? — здивувався Матвійчик.

— Давайте перевіримо, — сказав Кіт.

Ворота самі відчинилися.

Друзі зайшли всередину.

У першій залі було безліч картин.

На них були зображені дракони, люди, острови й стародавні битви.

Та одна картина була порожньою.

На ній не було нічого.

— Може, замок загубив картину? — припустив Гикавка.

Кіт похитав головою.

— Картина тут. Просто на ній нічого немає.

Вони пішли далі.

У другій кімнаті стояли десятки годинників.

Але всі вони показували різний час.

Один показував опівніч.

Другий — ранок.

Третій — вечір.

Четвертий узагалі не мав стрілок.

— Може, замок загубив час? — запитав Матвійчик.

— Можливо, — відповів Кіт. — Але поки що ми не знаємо.

У наступній залі вони знайшли величезну бібліотеку.

На полицях стояли тисячі книжок.

Матвійчик узяв одну.

Вона була абсолютно порожня.

Він відкрив другу.

Теж порожня.

Третю.

Нічого.

— Усі книги без слів!

Гикавка здивувався.

— Що відбувається?

Раптом двері бібліотеки зачинилися.

Світло згасло.

Із темряви почувся голос:

— Ви шукаєте не там.

Матвійчик озирнувся.

— Хто це?

— Той, хто знає відповідь.

Кіт Мандрівник підійшов до дверей.

— Тоді покажи нам правильну дорогу.

Двері відчинилися.

За ними був довгий коридор.

На підлозі лежали маленькі срібні сліди.

— Хтось пройшов тут недавно, — сказав Кіт.

Він пішов першим.

Матвійчик — за ним.

Гикавка, Беззубик і Серцекрил рушили слідом.

Сліди привели їх до найвищої вежі.

Усередині було темно.

Лише в самому центрі стояло велике дзеркало.

Матвійчик підійшов до нього.

У дзеркалі він побачив себе.

Але його відображення не рухалося.

Воно просто дивилося на нього.

Потім відображення сказало:

— Що ти шукаєш?

Матвійчик розгубився.

— Відповідь.

— На яке питання?

Матвійчик задумався.

Він не знав.

Кіт Мандрівник підійшов до дзеркала.

— Можливо, замок не загубив річ.

— А що тоді? — запитав Гикавка.

Кіт подивився на порожні картини, годинники та книги.

— Він загубив свою історію.

Матвійчик широко розплющив очі.

— Свою історію?

Кіт кивнув.

— Подумайте. На картинах немає подій. У книжках немає слів. Годинники показують різний час. Замок забув, ким він був.

Раптом дзеркало засвітилося.

І перед друзями з’явилося маленьке зображення.

Вони побачили той самий замок багато років тому.

Він був повний людей і драконів.

Тут святкували.

Тут сміялися.

Тут друзі допомагали одне одному.

А потім сталася велика буря.

Люди залишили замок.

Дракони полетіли на інші острови.

Замок спорожнів.

І з часом забув свою історію.

— Ось що він загубив, — тихо сказав Матвійчик.

Кіт усміхнувся.

— Тепер треба йому її повернути.

— Але як?

Матвійчик озирнувся.

— Ми можемо розповісти йому свою історію.

Він підійшов до дзеркала.

— Цього разу я потрапив сюди разом із Котом Мандрівником.

Кіт продовжив:

— А потім ми зустріли Гикавку, Беззубика й Серцекрила.

Гикавка розповів про свої пригоди.

Беззубик весело заревів.

Серцекрил розправив крила.

Кожна їхня історія перетворювалася на маленьку світлу іскру.

Іскри полетіли по всьому замку.

Картини наповнилися кольорами.

Порожні книги вкрилися словами.

Годинники зупинилися на одному часі — опівночі.

А потім замок заговорив.

— Дякую.

Його голос був глибоким і теплим.

— Я думав, що якщо забуду минуле, то перестану існувати.

Матвійчик усміхнувся.

— Ні. Минуле можна згадати. А нові історії можна створити.

Усі вежі замку засвітилися.

У небі над ними з’явилися тисячі зірок.

— Тепер я знову пам’ятаю, хто я, — сказав замок.

Кіт Мандрівник подивився на Матвійчика.

— Схоже, ми знайшли відповідь.

— Яку?

Кіт відповів:

«Те, що ми пам’ятаємо, допомагає нам знати, ким ми були. Але те, що ми робимо сьогодні, визначає, ким ми станемо завтра».

Матвійчик запам’ятав ці слова.

Незабаром друзі попрощалися із замком.

Кіт Мандрівник підняв лапку.

У повітрі відкрився портал.

Матвійчик озирнувся.