Пригода друга

Казка про Матвійчика, кота Мандрівника, Серцекрила і Печеру Співучих Драконів

Минуло кілька днів після першої пригоди.

Одного вечора Матвійчик сидів у своїй кімнаті й розглядав лусочку.

Раптом вона почада тихенько дзвеніти.

— Дзінь… дзінь… дзінь…

Кіт Мандрівник одразу підняв вушка.

— Це не тривога.

— А що тоді?

— Це запрошення!

У ту ж мить зʼявився чарівний прохід, крізь який почувся знайомий помах крил.

За порталом кружляв Серцекрил.

Його райдужні крила сяяли так яскраво, що вся кімната наповнилася різнокольоровими відблисками.

— Привіт, друже! — зрадів Матвійчик.

Серцекрил радісно муркнув і нахилив голову, запрошуючи хлопчика сісти йому на спину.

За мить поруч приземлилися Беззубик і Гикавка.

— Сьогодні ми вирушаємо в місце, куди навіть дракони літають нечасто, — сказав Гикавка.

— Куди?

— До Печери Співучих Драконів.

Вони полетіли далеко за море.

Між високими скелями ховалася величезна печера.

Та вона була дивно тихою.

— Чому тут так тихо? — прошепотів Матвійчик.

— Саме тому ми й прийшли, — відповів Гикавка. — Колись ця печера співала разом із драконами. Але її мелодія зникла.

Друзі зайшли всередину.

На стінах блищали кристали всіх кольорів.

Та жоден із них не світився.

Раптом із темряви визирнув маленький сріблястий дракончик.

Він був зовсім юний.

— Ви не сердитиметеся? — тихо запитав він.

— Звісно, ні, — відповів Матвійчик.

— Це я перестав співати…

— Чому?

Дракончик опустив голову.

— У мене голос не такий красивий, як у інших. Коли всі співали, я мовчав. А без мого голосу печера теж замовкла.

Матвійчик присів поруч.

— Знаєш, на тренуваннях теж не всі однаково швидкі чи сильні. Але кожен важливий для команди.

Кіт Мандрівник додав:

— У великій пісні навіть найтихіший голос має своє місце.

Беззубик лагідно муркнув.

Серцекрил торкнувся дракончика своїм крилом.

— Спробуй, — підбадьорив його Гикавка.

Дракончик глибоко вдихнув.

Спочатку пролунав зовсім тихий звук.

— Лааа…

Один кристал спалахнув блакитним світлом.

Він заспівав трохи голосніше.

— Лаааа…

Засвітилися ще три кристали.

Тоді Беззубик теж замуркотів.

Серцекрил заспівав свою ніжну райдужну мелодію.

До них приєдналися інші дракони.

І раптом уся печера ожила!

Кристали світилися синім, зеленим, золотим і рожевим кольорами.

Їхній спів лунав так красиво, що навіть море біля острова почало тихенько хвилюватися в такт музиці.

Маленький дракончик широко усміхнувся.

— Виходить… 

— Авжеж! — сказав Матвійчик. — Якби не ти, пісня була б неповною.

Старий Хранитель Печери вийшов із-за величезного кристала.

— Саме цього уроку ви сьогодні навчилися.

Він подарував Матвійчикові маленький прозорий камінець.

Усередині ніби жила музична нотка.

— Це Камінчик Гармонії. Він нагадуватиме тобі, що кожна людина має свій особливий голос, талант і місце у світі.

Коли друзі поверталися додому, Матвійчик летів на Серцекрилі високо над хмарами.

— Знаєш, друже, — сказав він, гладячи дракона по шиї, — мені здається, що ми ще стільки всього відкриємо разом.

Серцекрил весело перевернувся в повітрі, залишивши за собою райдужний слід.

Кіт Мандрівник усміхнувся.

— Кожна пригода починається зі сміливості зробити перший крок. Але найкращі пригоди трапляються тоді, коли друзі підтримують одне одного й пам’ятають: навіть маленький голос може зробити світ набагато красивішим.

Матвійчик подивився на зоряне небо.

І йому здалося, що одна із зірок тихенько заспівала.

Можливо, це Печера Співучих Драконів дякувала своїм новим друзям.

Кінець. 🐉🎵✨🌈