Дітям та їхнім матусям

— Відчепися! Я знаю! Не хочу! — не одноразово, будучи підлітками, казали ми таке своїм ненькам, а у відповідь чули:

— От з’являться в тебе свої діти, тоді зрозумієш мене.

Прикро, але це так. Будучи дітьми ми не розуміли, ми не дослухалися маминих порад й робили так, як вважали за потрібне. Ні(!), не через не любов, можливо кожен з нас вважав себе дорослим, хотів стати самостійним та довести власну думку.

Ми робили так, як вважали за потрібним, як подобалось нам й було вигідно. Ми не хотіли образити, просто хотіли, щоб нас не повчали й приймали нашу думку. В тому віці ми думали, що вчиняємо правильно, що так треба.

Багато хто з нас пригадує дитинство й інколи жалкує про свої вчинки. Зате, ставши дорослою людиною, ми дякуємо матусям за їх настанови. Ми розуміємо, що завдяки їхнім «Не можна, не треба, так краще» стали гідними й вмілими до життя дітьми.

Даючи життя дитині матуся хоче виховати гідну людину, котра понесе в світ всі ті вчення й поради й навчить своїх дітей.

Не всі розуміють щастя материнства. Не всі відчувають її, але кожна має певну мету.

Одна мама надто опікує й виховує залежну та не впевнену у собі людину. Інша, навпаки, хоче виховати непідвладну нікому й впевнену, котра попри всі негаразди буде йти уперед до своєї мети. Інша хоче, щоб її дитина досягла вершин в навчанні й докладає безліч зусиль для цього. Й кожна з них вважає, що вчиняє правильно, робить це через велику любов.

Ще в утробі матуся планує, яка її дитина народиться, на кого буде схожа й мріє про великі досягнення з боку її спадкоємця, бажає щастя та легкої долі.

Тримаючи маленьку ручку жінка плаче й молиться Всевишньому за здоров’я, за везіння й велике майбутнє.

Інколи матуся нервує, свариться, повчає. Діти ображаються, думають, що мама не любить(!), але це не так! Кожна матуся мріє про щастя, хоче щоб дитина ні чого не потребувала, хоче дати їй все. Матуся ладна віддати все, відмовитись від усього задля свого дитя.

Звісно, є й мами котрі не розуміють свого призначення, але вони не винні. Безліч таких жінок ніхто не навчив в дитинстві, не виховав цього, але з часом вони розуміють свої помилки й, повірте, не одноразово жалкують про свій вчинок.

Мама подарувала свою любов, як тільки могла. Вона не завжди могла це сказати, але якщо згадати її вчинки, то можна зрозуміти, що вона робила, як найкраще.

І от зрештою дитина дорослішає, створює власну сім’ю, виховує дітей й тільки тоді розуміє, яка це не легка справа. Виховати дитину не зламавши її волю дуже важко. Всі допускаються певних помилок, але все одно намагаються їх виправити.

Кожна мама після сварки відчуває біль, розчарування, злиться на себе. Дитина ж думає, що матуся погана й не любить її й такі думки переслідують років до вісімнадцяти, а той більше. Потім дитина дорослішає й, можливо, не в голос, але дякує мамі за повчання й настанови.

Всі проходять цей тернистий шлях, таке вже життя, але головне потім, через років десять чи двадцять не забути подякувати неньці за виховання.

Матуся не спала ночами, плекала дитя й переймалася всіма її проблемами. Ми повинні дякувати їй за це й вірити лише в добрі наміри!

Бажаю всім нам порозуміння, щастя й терпіння в нелегкій праці — вихованні дітей! Ми сильні й впораємося з цим на відмінно. Наші старання обов’язково побачимо через роки, коли вже дорослі діти обіймуть стареньку мати й щиро скажуть: «Дякую! Я люблю тебе, матусю!»