Розділ третій. Друг

Лунає гучний церковний дзвін, заглиблюючи нас у саме пекло моїх спогадів. Мати викочує очі та починає одразу ж молитися, оглядаючись навкруги. Десь поблизу чується високий та голосний спів Отця Миколая, через що по спині біжать холодні мурахи. Я важко зітхаю, готуючись побачити те, що я стільки років хоронив дуже глибоко всередині себе. Чи залишиться ця жінка такою ж байдужою до того, що я збираюся відкрити їй? Дідько, я навіть починаю хвилюватися!

— Це ж храм Божий! — радісно усміхається мати, стрімко крокуючи до великої зали, звідки долинає бридкий сморід церковних пахощів та старого воску.

Подібне місце викликає в неї приємні відчуття, в той час, як мені кортить скоріше забратися звідси геть й помитися, адже бруд, здається, просто ширяє в повітрі. Старій кортить якомога швидше перейнятися святістю цього проклятого місця, через що на моєму обличчі з’являється глузлива посмішка.

— Володю! — Голосний дитячий крик змушує жінку зупинитися майже на вході у велику й простору залу храму.

Вона бачить світлоголового хлопчика, який проноситься повз неї, змушуючи стару відскочити від швидкої примари. Я не звожу з неї очей, роздивляючись кожну нову зморшку, яка виникає на її здивованому обличчі, коли вона усвідомлює, що цей хлопчина — Сергій. Мати ледве помітно здригається, спостерігаючи, як той підбігає до іншої дитини, яка з’являється перед нами, наче з димки.

— Ти ж Володя, чи не так? — дзвінко питає він у полохливого хлопчика, який вочевидь лякається через несподівану до себе увагу.

Сергій привітно усміхається, проте, не може відірвати погляду від зали, де Микола вже майже закінчує читання молитви. Мати підходить ближче до хлопчаків, з непорозумінням роздивляючись їхні обличчя. Певно, вона дивується, що я показую їй цей спогад.

Через примус матері я співав у церковному хорі, носячи доволі дивні наряди, від яких тхнуло затхлістю та їдким ладаном. Здається, то був перший раз, коли Сергій неочікувано звернув увагу на дивака, який настільки боявся в очі людям дивитися, що проігнорував таке пряме та зухвале звернення. Він опускає погляд, намагаючись швидше утекти від гучного хлопця. Проте наступної миті Сергій привітно кладе руку на плече розгубленого хлопчика, змушуючи його здригнутися від стороннього дотику.

Це був мій перший тиждень в церкві, тому на той час я ще не звик до оточення й тутешньої атмосфери.

— Так, моє ім’я Володимир Ткач! — нервово випалює переляканий хлопчина, гадаючи, що над ним знов знущатимуться.

Він намагається приховати збентеження та вгамувати збите дихання, проте, йому це не дуже вміло вдається. Той Володя Ткач зовсім не звик до розмови з однолітками, адже через довгі роки глузувань й знущань він переконався, що нікому немає до нього діла. А отже, єдина причина, чому хтось може кликати його — нова порція висміювання. За ці роки Скажений пес довів хлопчака до неосяжної зневіри, і скільки б він не пручався, згодом все одно потрапляв у її цупкі мацаки.

— Ми з тобою вчимося в одному класі, Володю. Мене звати Сергій! Пам’ятаєш?

Лише зараз я зауважую, що його, здавалося б, ласкава усмішка, зовсім нещира та натягнута. Вуста хлопця тремтять від страху, а погляд раз по раз повертається до виходу із зали. Він вочевидь неабияк нервує. Рука, якою Сергій тримає плече Володі, ледве помітно дрижить, але він надто вражений, щоб помітити бодай щось в настільки бентежну для нього мить.

— Звісно, пам’ятаю, — бубонить хлопчик собі під ніс, округлюючи великі блакитні очі від несподіваної зацікавленості до себе.

Так. Сергій ніколи не ображав мене в класі, але й не захищав, коли цькували інші. До цього моменту він навіть не зважав на моє існування, але його рука так міцно тримала моє плече, що я наївно довірився словам матері, які вона промовила у напуття в той клятий день: «Церква змінить твоє життя, синку! Відкрий своє серце Богові, і Він дарує тобі прощення». Ніколи не розумів за що я мушу просити прощення, але того разу її слова й дійсно змогли змінити моє життя раз і назавжди. Я спробував відкрити своє серце й повірити в те, що в Його домі мені немає чого боятися. Хто може скривдити мене в церкві?

— Слухай, друже, за мною не заржавіє! Залишся замість мене після служіння з Отцем Миколою, благаю! Мені додому бігти треба… дуже треба, розумієш? Не можу залишитися. То ти зроби це замість мене, гаразд?

Палкі та збиті фрази не викликають у Володі жодної підозри, адже тоді він ще й догадуватися не міг у що затягує його новий товариш. Все, про що він ладен був думати — його нарешті помітили! Хтось звернув на нього увагу!

— А що мені треба робити? — клепає хлопчик очима, піддаючись наполегливим благанням.

Я пирхаю, кривлячи обличчя, бо розумію, що нічого не можу вдіяти. Мені не під силу втрутитися в їхню розмову, відштовхнути Сергія від себе геть та прогнати його звідти брудною лайкою!

— Діло простецьке, Володю, — Сергій чухає потилицю, трохи нервуючи, — треба дещо помолитися з Миколою, ти ж знаєш молитви, еге ж?

Мені кортить заволати на того безжалісного виродка, який свідомо штовхає мене в прірву! Можливо, я б ще стерпів глузування в класі, зневагу оточення… але те, що накоїв Сергій, зломило мене назавжди.

— Мене мати навчила, — усміхається наївний Володя, радіючи з того, що хтось потребує його допомогу. — Гадаю, це я зможу!

— Молодець, Володю! Я знав, що ти справжній товариш! — тішиться Сергій, ляскаючи долонями хлопця по плечах. — Тільки, друже, ти мусиш обов’язково випити вина. Треба все до дна, Володю… обов’язково до дна!

Невже, він гадав, що такою «слушною» порадою вбереже мене? Йому настільки було байдуже на те, що має трапиться з тим вигнанцем Ткачем, що він навіть зітхає з полегшенням!

— Хіба нам можна вино пити? — дивується простодушне хлопча. — Мати давала мені колись на причасті зробити ковток, але випити все до дна… не знаю, чи вона дозволить мені!

Від цих слів моя мати стискає зів’ялі вуста та хитає головою, наче засуджує слова сина. Невже, її зачепила згадка про себе в моїх спогадах? Хіба вона не розуміє, що насправді має ось-ось статися?! Коли мене виперли з того клятого хору, я все розповів їй, але вона й слухати не схотіла! Тоді пані Раїса нагородила мене таким болючим ляпасом по щоці, що я ще близько тижня з болем рота відкривав. Вже й забула як голосно я скавчав, коли нарешті дотямив, що зі мною робить той клятий диявол у церковній рясі?! Я вдивляюся в її скривлене обличчя, але, здається, вона не вірить мені навіть, коли бачить все на власні очі.