Розділ другий. Скажений пес

Я стою посеред клятого класу, стискаючи руки в кулаки від злості, адже навіть зараз я не можу здихатися відчуття страху та приниження. Суворий голос вчителя лунає кімнатою, розрізаючи напругу, наче гостре лезо. Всі учні уважно дослухаються його слів, пригнічуючи власне дихання.

Цей спогад… це перший раз, коли я відчув на собі безмежну байдужість та зневагу світу, в якому тихо існував до того дня.

Я стискаю зуби, аби стерпіти те, що має відбутися далі. Оглядаючись назад, я дивлюся на розгубленого хлопчика з великими, сповненими страху очима, який зіщулюється через гучний крик дорослого. Він озирається довкола, шукаючи підтримку в друзів, з якими провів декілька років в одному затхлому приміщенні, де старі вікна з облізлою фарбою не відкривалися навіть у найспекотніші дні.

— Ти чув моє питання, га? Володю! — гарчить на мене скажений пес Федір, щодуху б’ючи велетенською, як мені тоді здавалося, рукою по своєму столу.

Зараз, коли я лише сторонній спостерігач, я так само здригаюся як і в той далекий, похмурий день. У мене за звичкою перехоплює дихання від важких кроків вчителя, який наближається до мене, проте, проходить крізь мій силует та стає впритул до переляканого хлопчака. Я завмираю зі сльозами на очах, спостерігаючи як цей невіглас намагається повчати маленьку дитину повазі. Не відповідає на запитання?! Мовчить та опускає очі?! Який же паскудний цей Володимир Ткач!

Трясця! Якби я лише міг схопити цього клятого нелюда та вибити з нього геть все радянське лайно! Сидіти струнко, бути чемним та зручним для всіх, окрім самого себе! Завжди треба відповідати, наче дресоване цуценя за командою: «Голос!» Слово якогось стороннього чоловіка має бути дорожчим за майбутнє дитини?!

— Вибачте, — тихо, наче мишеня, промовляє хлопчина, ховаючи погляд наляканих очей.

— Коли до тебе звертається вчитель, треба підвестися та відповідати! Чи тебе не вчили цього твої батьки, га? — червоніє від гніву нешановний Федір Вікторович, нависаючи над дитиною.

Ні, він не чіпає хлопчика фізично, він намагається розчавити його зсередини! Малий вже майже плаче від незрозумілого на нього тиску та гніву дорослої людини, яка вимагає безумовного підкорення. Мене виховувала лише матір, яка нічого не любила пояснювати. Коли я запитував: «чому?», мені завжди відповідали: «бо так треба». І що я мусив робити, коли геть не розумів, чого від мене вимагає той затятий виродок?

— Вибачте! — Все на що спроможне залякане дитя. — Я більше так не буду!

Ні… його зовсім не задовольняє така відповідь… цього скаженого пса! Він робить таке суворе обличчя, хмурячи кудлаті брови, що все всередині мене обривається. Хлопчик знову опускає оченята, боячись навіть дихати «не так».

— Двійка тобі, Ткачу! — Вчитель висмикує з охайної стопки зошитів мій щоденник, наче щось доволі огидне. — Це ти називаєш щоденником?! Чому не пронумеровані сторінки?! Ти виривав їх?! Я тебе питаю! Невже язика проковтнув?!

Він декілька разів б'є малого по голові цим клятим непронумерованим щоденником, принижуючи перед усім класом за провину, яку навіть не дозволяє пояснити. Хлопчик вже не стримує сліз, схлипуючи носом. Цим він ще дужче дратує суворого вчителя з таким багатим досвідом роботи з дітьми, що той перестає себе стримувати! Він хапає дитину за шкірку, тягнучи до дошки, наче шкідливе кошеня, а вона верещить, не розуміючи геть нічого, що з нею коїться. Як захиститися? У кого прохати допомоги? Всі діти дивляться на хлопчика, радіючи, що не опинилися на його місці! Всі з молодших класів боялися скаженого пса, проте, ніхто жодного разу не сумнівався в методиках його виховання!

— Клятий байстрюк! — гарчить вчитель, штовхаючи хлопчика з класу. — Зірвати мені урок волієш своїм нестерпним ревом?! Воно й не дивно… що ти такий лінивий та бездарний! І як не соромно матері твоїй ходити до церкви та людям в очі дивитися! З таким нездарою, що поваги до дорослих та мудрих людей не має! Ганьба! Йди геть з мого класу! А це тобі буде наука! Як батькам начхати на тебе, то я виховаю з тебе людину!

Скажений пес розриває щоденник, з огидою жбурляючи в хлопчину розірваними на шмаття сторінками. Малий реве щодуху, захлинаючись від несправедливості та образи, геть червоний через сльози та істеричний вереск! Той виродок пхає його в спину, виштовхуючи з класу на очах у шокованих однокласників, та гримає зі злості дверима.

Нешановний Федор Вікторович розчиняється, як і решта дітей класу, коли я обертаюся до матері. Проте я бачу лише нерозуміння та байдужість до того, що вона щойно побачила в моїх спогадах. Стискаючи зів’ялі губи, вона важко зітхає та хитає головою. На якусь мить я ціпенію в очікуванні бодай якоїсь зрозумілої реакції, але стара продовжує мовчати, попри те, що її маленького сина виштовхали за поріг, наче якийсь непотріб! Вчитель розірвав зошит, за який вона випорола мене в той самий вечір. Тепер вона знає, що я не причетний до цього, хоч тоді вона повісила на мене всіх собак!

Та скажи ти бодай щось, стара ти відьма!

Втуплюючись очима в обличчя матері, я починаю істерично сміятися, усвідомлюючи, що вона так і стоятиме мовчки, адже не бачить нічого поганого в діях Федора Вікторовича! Здається, лише для мене ця ситуація до нудоти несправедлива та жорстока! Вочевидь… вона просто незвикла звинувачувати в чомусь когось, крім мене.

— Це був перший, але геть не останній раз, коли мене принижували перед всім класом, — спокійно кажу я, відвертаючись від неї, аби не бачити цієї огидної, байдужої пики. — Це почало відбуватися майже кожного разу, коли Федору Вікторовичу потрібно було зірвати свій гнів на комусь, хто не міг захиститися. І винятково кожного разу цим нещасним виявлявся саме я. Згодом подібне ставлення вчителя перейняли й інші учні мого класу. Вони почали вважати мене недорозвинутим та нікчемним… навіть не можу сказати, що вони ставилися до мене як до людини, радше, вважали мене гірше за сміття!

Я почав демонструвати матері спогади своїх образ, які ставали дедалі жорстокішими. Хтось робив мені підніжку й голосно сміявся з того як я падав на підлогу, починаючи плакати від образи. Хтось викидав мої речі в смітник, а після радісно спостерігав за тим як я дістаю їх звідти. Вони жбурляли в мене чимось на уроці, плювали папірцями з ручок й реготали, коли вчитель карав саме мене за те, що я намагався захиститися від їхніх нападок!