Розділ перший. Остання душа

— Все дійсно скоро скінчиться, — бубоню я собі під ніс, не вірячи у власні слова, та з подивом дивлюся на жінку, яка вклоняється мені з вибаченнями.

Вона щойно зачепила мене, біжучи у власних справах з таким нажаханим виразом обличчя, що здається, за нею женуться скажені собаки. Власне, мене здивував зовсім не її переляканий вигляд, і не дрижачий від страху голос, а те, що вперше за стільки років я нарешті відчув дотик сторонньої людини. Тремтячими руками незнайомка загортає себе у теплу хустку й продовжує бігти пустою вулицею, де розповзається густий, непроглядний туман.

Стільки років я чекав на цю мить, уявляючи собі цей день сотні, тисячі разів! І тепер я стою посеред клятого села, не відчуваючи геть нічого?! З грудей виривається гучний, наповнений люті крик, і я кривлюся від огиди та гніву на самого себе.

— Остання душа, — з нізвідки шепоче хриплий, бридкий голос, змушуючи мене стиснути зуби й набрати повітря через ніс. — Заверши справу, хлопче. Вона вже зачекалася на тебе!

Остання душа… Я мав би забрати її раніше, проте, не міг змусити себе з’явитися перед нею через стільки років образ та ненависті. Спостерігаючи зі сторони, я насолоджувався тим, на що перетворилося її безперечно нікчемне та жалюгідне життя! Вона не бачила мене, проте, я не зводив з неї очей, щодня уважно спостерігаючи за кожним її кроком. Для мене виявилося неабияким здивуванням те, що їй взагалі вдалося помітити мою присутність на жнивах Сергія! Вона зверталася до мене так, ніби й дійсно мала змогу відчути, проте, її сліпі очі вдивлялися лише в порожнечу, так і не відшукавши мій зосереджений, сповнений зневаги погляд.

— «Тобі стане від цього легше?» — несхвально пролунав тоді її сиплий голос, сповнений сорому.

Не бачила, але знала, що я десь поруч з нею. Навіть після моєї смерті, ця жінка ладна відчувати лише ганьбу! Я намагався відтягувати зустріч з нею, адже на відміну від інших душ, вона все ще має наді мною владу. Чорт забирай! Який гіркий та дивний збіг обставин… саме її душа має стати завершальною сплатою!

— Володю? — лунає хриплий голос людини, яка колись дуже давно дала мені життя. — Це справді ти, сину?

З густого туману виринає постать старої бабці, яка повільно кульгає в мій бік. З відкритим через подив беззубим ротом, вона наближається до мене й тремтить, викликаючи огиду однією лише появою. Рука з гнилими нігтями накриває зморщений рот, і вона скавчить щось геть нерозбірливе крізь брудну долоню.

— Сину? — посміхаюся я, розглядаючи стару, наче щось доволі мерзенне.

У цієї бабці немає жодного права так називати мене! Я стискаю кулаки від гніву, але не промовляю жодного слова, зціплюючи зуби. Все повторюється, наче в замкнутому колі! Трясця! Я мав би нарешті звільнитися від звички прикушувати собі язика поряд з матір’ю, але вкотре стою перед нею, наче води в рота набрав! Смерть не змінила геть нічого ані для мене, ані для жінки, яка зупиняється за декілька кроків від мене!

— Що ж ти накоїв, Володю? — хитає вона головою, роздивляючись мене з жалістю та несхваленням.

Її бридка рука тягнеться до мого обличчя, через що я швидко відсахуюся від неї. Накоїв? Що я накоїв?! Заходжуючись гучним сміхом, я хапаюся за живота. Мерзенні істоти… вони бачать тільки те, що хочуть бачити! Їхні очі засліплені любов’ю лише до себе! Ця жінка ніколи не любила мене по-справжньому! Ніколи. Вона дослухалася інших, не вірячи жодному моєму слову! Вона займала сторону чужих людей, відвертаючись від мене, наче я ганьбив її! Коли я потребував материнської підтримки та любові, єдине, чого я отримував — це осуд та відчуження!

— Кого саме ви жалієте? — звертаюся я до неї, наче до чужої собі людини.

Ми з нею ніколи не були близькими одне одному. Я завжди заздрив тим дітям, які могли підбігти та обійняти матір, усміхнутися їй, поговорити, посміятися… відчути любов, а не кляті велетенські, зведені нею стіни, крізь які просочувався лише холод!

Мені дійсно цікаво почути її відповідь. Стільки років я душив у собі безліч питань, які не відкрилися мені навіть після смерті. Мені здавалося, що весь біль мине, варто перестати боротися, але я ще ніколи так гірко не помилявся! Насправді ж все лише посилюється… душа не знаходить омріяний спокій, розриваючись на безліч шматків через нестерпні муки!

Проте тепер усе має скінчитися раз і назавжди. Кожен неодмінно сплатить за свої вчинки!

— Володю, — тягне стара, змахуючи сльози із зів’ялих щік, — ти заподіяв людям стільки лиха!

Її слова викликають у мене лише сміх та зневагу. Вона ніколи не стояла на моєму боці… то якого біса я взагалі повірив, що може бодай щось змінитися між нами?

— Про яке лихо йдеться? — суворо запитую я, насуплюючи брови. — Хіба це перше, що спало вам на думку? Після стількох років…

Жінка важко зітхає, стискаючи губи з неабияким засудженням, але я насолоджуюся її несхваленням, нахиляючи голову, аби як слід розгледіти цей незадоволений вираз обличчя, який не бачив, здається, цілу вічність.

— Що вони тобі зробили, Володимире?! — гарчить вона, зриваючи свій голос на гидкий крик. — Ти забрав їхні душі?! Невже ти слугуєш дияволу?!

Вона починає хреститися, змушуючи мене здійняти брови через неабияке здивування. Що вони зробили мені?! Навіть сміятися з цих безглуздих питань немає сили. Я вже і забув яким самотнім було моє життя. Найрідніша людина у світі завжди була байдужою, закриваючи очі на все, окрім помилок, за які мала звичку принижувати та лаяти єдиного сина. Невже вона так і не зрозуміла мого вчинку? Невже настільки холодно сприйняла мою смерть? Про що я взагалі запитую себе, коли вона дрижить від гніву, дивлячись на сина, який помер в її затхлому сараї? Все, про що вона завжди турбувалася — це думка сторонніх людей! Я так страждав все своє життя, вона й сльози не пустила, а через цих мерзотників вона готова розревітися у мене на очах?! Ненавиджу! Як я ненавиджу цю кляту стару відьму!

— Я покажу тобі той світ, в якому я існував! — промовляю я крізь сльози, хапаючи кістляву руку жінки. — Ти сама зробиш висновки!