Розділ 8

Його слова налякали мене ще більше, наче увімкнувши в голові сигнал тривоги. Що це має значити? Від чого я стану вільною? Це мені дуже нагадувало промову якогось маніяка із фільму жахів. Чекайте, може, так і є? Може, цей Феодосій спеціально заманює дівчат у пастку і робить з ними щось жахливе, а легенда про привида і річку — це просто прикриття? А що взагалі було в тому чаї, який він мені дав?!

Я підхопилася з крісла і чимдуж кинулася до дверей. Хай навіть уже ніч, хай навіть я в цій дурнуватій сукні, але до міста я дістанусь і попрошу про допомогу!

— Моя люба Гелено, зачекай! — кинувся Феодосій за мною.

— Відчепись від мене, божевільний! Не смій мене торкатися! — скрикнула я, вилітаючи надвір.

На вулиці насправді було дуже темно, місяць ледь проглядав крізь хмари і в’язкий туман, але я летіла навмання геть від цього будинку. Туди, де, за моїми розрахунками, мала бути річка і міст.

Але я не встигла відбігти далеко, як відчула, що ноги мене не тримають. Щось знову почало давити на груди, а горло стискалося, так наче мені перекрили повітря. Я впала на сиру траву біля самої води і застогнала від болю й розпачу.

— Гелено! — підбіг до мене Феодосій. — Тобто, Олено… Не тікай, будь ласка, ти… ти все одно не зможеш перейти цей міст. Я знаю, тобі зараз нелегко, але залишилось потерпіти ще зовсім трошки. Коли перехід завершиться, більше не буде болю і неприємних відчуттів, і тоді ти залишишся тут, зі мною. Назавжди.

— Що-о-о??? — Я підняла на нього очі, сповнені жаху. — Я не збираюся тут залишатись! Я приїхала лише на пару днів, і все. А це якесь божевілля! Я хочу піти звідси зараз же! Я хочу додому!

Я ще не зовсім розуміла, що конкретно відбувається і чому цей чоловік каже, що я не зможу перейти міст. Він мені не дозволить? Триматиме мене? Але моє тіло ставало все слабшим, а дихати було усе важче.

— Моя мила пані Олено, але хіба тобі тут не подобається? Я… напевно, помилився і показав тобі не те, що ти хотіла би бачити. Ти хочеш… електрику… сучасні зручності… Повір, все це тобі буде непотрібне тут, але якщо ти так звикла, я можу…

Боже, та він точно псих! Тікати. Я маю зібрати останні сили і тікати звідси.

Тож я зробила глибокий вдих і відчайдушно рвонула вздовж берега, де вже майоріли обриси моста. Я чекала, що Феодосій кинеться за мною, та він цього не зробив. Лиш продовжував стояти на березі, понуро опустивши голову. Що ж, тим краще.

Мої ноги вже торкнулися каменю, але чомусь полегшення не прийшло. Гнітюче почуття тільки посилювалося. Я подивилася вперед, намагаючись розгледіти інший берег, але, окрім щільного туману, нічого не побачила. Ну гаразд. Просто піду далі, поки не опинюся на протилежному березі, йтиму прямо, нічого складного.

Так я і зробила, і вже за мить туман став настільки непроглядним, що я справді наче осліпла, але продовжила рухатись, борючись із втомою і слабкістю. Міст був не такий уже й великий і от-от мав закінчитись. Ну ось! Очі нарешті побачили якісь розмиті обриси. Я прискорилась, радіючи, що вирвалася з пастки, але от картинка нарешті стала чіткою…

О ні! Ні! Цього не може бути! Попереду знову височів триклятий маєток, а на березі сумно стояв Феодосій, наче чекаючи, поки я усвідомлю страшну правду.

У мене більше не залишилося сил, і я важко осіла на холодне вогке каміння. Що сталося? Я що, справді під впливом якихось речовин, чи це місце таки зачароване?

— Моя люба пані, — чоловік повільно підійшов до мене і нахилився. — Ходімо додому. З часом ти все зрозумієш і звикнеш. А я обіцяю дбати про тебе і зроблю усе, чого ти тільки забажаєш.

— Я бажаю повернутися назад!!! — закричала просто йому в обличчя. — Невже ти не розумієш… Не знаю, що ти за чаклун такий і що ти зі мною зробив, але, будь ласка! Будь ласка, відпусти…

Туман над маєтком почав розвіюватися, з-за хмар визирнув повний місяць.

Сльози текли моїми щоками, а я дивилася у смарагдові очі чоловіка, що схилився наді мною, і намагалася побачити хоч одну емоцію.

— Ти… справді хочеш повернутися? — спитав він із гірким зітханням.

— Звісно, хочу! Мене чекають вдома, у мене є родина! У мене є купа недописаних книжок, які я мрію колись таки завершити і, можливо, навіть опублікувати. У мене є життя!

— Життя… — повторив він за мною, і наче це слово стало для нього одкровенням.

Феодосій простягнув мені руку і допоміг встати. Дивився з таким сумом і болем, наче сперечаючись сам із собою.

— То… ти не моя Гелена? І ти не хочеш нею бути?

— Ні! Я ніяка не Гелена! І не можна так просто викрадати людей, замикати у своєму домі і змушувати їх ставати тими, ким вони не є! Чуєш? Я не Гелена, я Олена! Поверни мене назад, відпусти мене!

Феодосій опустив очі, а потім різко підняв на мене погляд і накрив мої губи своїми!

Це був такий відчайдушний і сповнений болю поцілунок, що я не стала навіть опиратись, відчуваючи, наскільки йому був потрібен бодай один такий момент. Момент, щоб відчути щось важливе.

— Так, ти справді не Гелена, — зітхнув він, відриваючись від моїх губ. — Вибач мені. Іди, ти ще встигнеш.