Розділ 7

Взагалі мені здавалося надзвичайно дивним, що Феодосій попри свій молодий вік обрав таку роботу. Жити у цьому маєтку майже відлюдником і вряди-годи приймати тут відвідувачів. Ще дивнішим було те, що він сам зустрічав гостей, готував кімнати, доглядав за будинком. Хоча, може, звісно, тут були іще якісь працівники, що приходили тільки в конкретні години. От, наприклад, до вечері. Не буде ж Феодосій власноруч мені готувати? Чи все-таки буде?

У вітальні нікого не було, і я подумала, що мені варто відшукати кухню, хоча гадки не мала, де вона має бути у цьому величезному домі.

Кухню я знайшла за запахом. Спочатку в коридор просочився аромат смаженого м’яса, цибулі й якихось трав, а за кілька кроків до дверей я вже почула потріскування вогню й дзенькіт металу.

Феодосій стояв біля великої чавунної плити, вмурованої просто в кам’яну стіну. Під нею горіли дрова, а над вогнем на важкому гаку висів казан. Поруч шкварчала чорна сковорода з довгою ручкою. Уздовж стін тягнулися дерев’яні полиці, заставлені глиняними горщиками, мідними каструлями, банками з крупами й пучками сушених трав. На масивному столі лежали хліб, ніж із широким лезом і кілька яблук.

Жодної духовки, холодильника чи навіть крана! Воду тут, схоже, зберігали у великих глечиках, а продукти — у дерев’яних ящиках і коморі за маленькими дверцятами в кутку. Ну це вже, вибачте, антисанітарія! Можливо, мені навіть не варто куштувати цю вечерю.

— Моя пані вже зголодніла? — озвався до мене Феодосій, відвертаючись від плити.

Насправді, як не дивно, я не відчувала голоду. Так, запах їжі здавався мені приємним, але не більше того.

— Вибачте, — почала я трохи невпевнено. — Але, гадаю, мені краще повернутися в містечко. Там же є лікарня, правда?

Чоловік подивився на мене трохи здивовано.

— Лікарня? Що сталося? У вас щось болить?

— Ні, не зовсім, — я зам’ялась. — Але все-таки той інцидент на річці, схоже, таки не минув без наслідків. Думаю, буде краще, якщо мене все-таки огляне справжній лікар. Будемо сподіватися, що мій одяг хоч трохи підсох, та в будь-якому випадку…

— Але ж, люба Гелено, подивіться, надворі вже темно. Лікарня у місті має бути давно зачинена. — Мені здалося, що навіть голос Феодосія трохи змінився, став більш жорстким і колючим.

Але окрім голосу, у його репліці мене ще багато чого зачепило. По-перше, це, звісно, ім’я, яким він мене назвав.

— Мене звати Олена! — промовила я обурено. — І на вулиці не може бути темно, ще білий день надворі!

Я кинула погляд на вікно, затягнуте якимось шматком тканини, і одразу ж відчула, як у голові паморочиться. Кліпнула очима кілька разів, притримавшись за стінку. Так, дійсно, за вікном уже була суцільна темрява, а кімнату освітлювали свічі. Чому я тільки зараз це помітила?

— Але… як це? Я приїхала десь о другій, і зараз має бути максимум третя година. Я ж так і не змогла заснути? Чи все-таки… — Я вже сама заплуталась.

— Люба Олено, вам треба присісти. Давайте я відведу вас у вітальню, — м’яко промовив Феодосій, підхоплюючи мене під лікоть.

Опинившись у м’якому кріслі, я наче знову трохи заспокоїлась. Що ж, напевно, я таки заснула на кілька годин, а потім прокинулася від кошмару, іншого пояснення не було. Але відчуття ставали все тривожнішими. І моє тіло… воно відчувалося таким слабким, іноді наче зовсім не моїм…

— Я не знаю, що зі мною відбувається, — зітхнула, ледь не розплакавшись. — Мені раптово стає холодно, і я відчуваю, що мій одяг наче досі мокрий. А іноді мені стає важко дихати, наче я захлинаюсь…

Феодосій дивився на мене зі співчуттям, але без натяку на подив.

— Моя люба пані, вам не треба хвилюватися. Я обіцяю вам, що скоро це мине. Усі погані відчуття залишаться в минулому, і ви… станете вільною від них.