Розділ 5

— Вона дуже гарна, — продовжила я, не в змозі стримати захоплення.

— Як і ви. — Смарагдові очі чоловіка дивилися на мене невідривно.

— Це ж треба, у нас навіть імена схожі, справжня містика.

— Так і є. Але ж ви за цим сюди і приїхали, правда?

На якусь мить мені навіть здалося, що це якийсь розіграш. Або, може, частина сервісу? Хтось просто взяв моє фото і на його основі створив цей портрет. Та й ім’я підібрав цій вигаданій дівчині таке, щоб моє нагадувало. Ну бо як інакше пояснити стільки збігів? Але в одному Феодосій таки був правий — я справді приїхала сюди за натхненням для містичної книги, і, схоже, цього добра тут було вдосталь.

Я нарешті згадала про свій нещасний ноутбук і потягнулась до наплічника, щоб його дістати. Обтерла рушником, як могла, і завагалась, чи варто вмикати. Може, так зроблю тільки гірше.

— Я думаю, не варто, — наче прочитавши мої думки, порадив Феодосій. — Дайте вашому… ноутбуку… трохи прийти до тями, полежати в теплі й просушитися.

— Але як же я робитиму нотатки? — Чесно кажучи, у мене вже руки чесалися щось записати, але я настільки звикла до своїх гаджетів, що навіть не подумала прихопити якийсь блокнот і ручку.

— Не хвилюйтеся, пані, якщо бажаєте, я надам вам усе необхідне письмове приладдя.

Чоловік знову кудись вийшов, а потім повернувся з невеликою дерев’яною скринькою, кількома аркушами щільного кремового паперу та чимось, що спочатку я прийняла за реквізит для історичного фільму.

Він поставив усе на стіл і відчинив скриньку. Усередині в окремих заглибленнях лежали маленька чорнильниця з темного скла, кілька гусячих пер з акуратно загостреними кінчиками, тонкий ножик і невеличка посудина з дрібним піском.

— Ви серйозно? — Я підняла одне перо й покрутила його між пальцями. — У вас тут навіть звичайної ручки немає?

Феодосій ледь усміхнувся.

— Боюся, пані, це все, що я можу вам запропонувати.

Я ще раз оглянула дивний набір. Папір був шорсткуватий, нерівно обрізаний по краях, чорнильниця важка, з латунною кришечкою, а перо виглядало так, ніби ним цілком міг написати листа якийсь поміщик років двісті тому.

— А пісок навіщо?

— Посипати свіже чорнило, щоб воно швидше висохло й не розмазувалося.

Я глянула на нього зі щирим подивом, наче чекаючи, що він нарешті зізнається, що все це якийсь розіграш або жарт. Але, звісно, Феодосій залишився незворушним.

— Ви тут дуже серйозно ставитеся до автентичності.

— Значно серйозніше, ніж ви можете собі уявити, — відповів він.

Я тільки зітхнула. Зрештою, завжди можна було сходити в містечко і купити там бодай якийсь зошит, ручки та олівці. Бо перами писати я точно не збиралася. Але, напевно, спочатку треба було висушити свій нормальний одяг, бо йти кудись у такій сукні я точно не могла. Я розклала речі на кріслі, ближче до вогню, а потім потягнулась за чашкою чаю, відчуваючи, що досі не зігрілася. Напій явно був гарячим, навіть пара здіймалася — саме те, що потрібно.

Але коли я зробила обережний ковток, щоб не обпектися, то замість приємного тепла і терпкого аромату відчула, як у моє горло ллється холодна рідина з якимось болотяним присмаком!

Перелякавшись, я закашлялась і впустила чашку, яка впала на паркетну підлогу й розбилася на друзки. А в мене в очах потемніло, на якусь мить я знову відчула, як річка змикається наді мною, а легені печуть від неможливості зробити вдих.

— Все добре, все гаразд, ви в безпеці, — наче здалеку чула я голос Феодосія, і за мить усе знову встало на свої місця.

— Ви… вибачте. Я розбила вашу чашку, — промовила винувато, коли нарешті опанувала свій голос. — Сама не знаю, що на мене найшло.

— О, не хвилюйтесь, пані. Це пусте. У вас, напевно, ще триває шок від пережитого на річці, але будьте певні, скоро це мине. То, можливо, вам варто прилягти й відпочити? Показати вам вашу кімнату?

Можливо, Феодосій мав рацію, таки забагато пригод для одного дня.