— Пані, прошу, перевдягніться в сухе, аби не застудитись, а я поки зроблю нам чаю, — він поклав сукню на крісло і вже розвернувся, щоб вийти з кімнати.
— Зачекайте! — зупинила його я, роздивившись одяг. — А це… це точно мені? Тобто мені можна її вдягнути?
Сукня виглядала так, ніби її щойно зняли з манекена в музеї. Довга, з високою талією майже під грудьми, вузьким ліфом і легкою спідницею, що спадала до самої підлоги. Рукави були пишними біля плечей, а вздовж коміра та манжет ішло тонке мереживо.
І ще застібки. Ні блискавки, ні ґудзиків у звичному сенсі, тільки дрібні гачки на спині та стрічки, які треба було затягувати вручну.
— Це справді більше схоже на музейний експонат, аніж на реальний одяг. Ну як мінімум на якийсь театральний костюм.
Тільки зараз я помітила, що й сам Феодосій вдягнений доволі дивно. На ньому була біла сорочка з високим коміром, темний жилет і довгий приталений сюртук майже чорного кольору. Штани були вузькими, заправленими у високі шкіряні чоботи. На шиї замість звичної краватки був недбало зав’язаний темний шовковий шалик. Усе виглядало старомодно, але не маскарадно. Навпаки, одяг сидів на ньому так природно, ніби саме я була тут чужою зі своїми джинсами, светром і телефоном у кишені.
— О, не хвилюйтеся! Це, звісно ж, просто копія, а не виставковий експонат. Ми тут тримаємо такі для… фотосесій. Знаєте, гості таке люблять. Вона чиста, щойно після… хімчистки, якщо ви переживаєте. А от щодо зручності… Ну, такі сукні панянкам допомагали застібати служниці, тож без допомоги, на жаль, тут не обійтися. Але я радо допоможу із застібками та зав’язками, коли вона буде вже на вас. — Феодосій подарував мені наймилішу посмішку й одразу ж вислизнув з кімнати.
Я зауважила, що деякі слова чоловік промовляє трохи дивно. Ніби іноземець, що вивчає іншу мову, а краще сказати, навіть іншу культуру. Так, наче знає їхнє значення, але самі поняття від того все одно не стають йому ближчими. Та я не хотіла зараз про це замислюватись.
Сукня для фотосесії, каже? Оце так сервіс, що ж. Особливого вибору в мене все одно не було, тож нічого не залишалося, як тільки стягнути з себе мокрі джинси та светр і пірнути в таку дивну, але принаймні суху сукню. Я натягнула рукави, але спина все ще залишалась практично оголеною, бо дістатися до клятих незручних гачків я самостійно так і не могла.
Але Феодосій якраз повернувся з тацею, на якій стояли вишуканий порцеляновий заварник і дві чашки.
— Ох, пані, ви чудово впорались, дозвольте тепер я трохи доведу це вбрання до ладу.
Я слухняно повернулась до чоловіка спиною і вмить відчула дотик його пальців до оголеної шкіри. Трохи здригнулась, але потім заспокоїлась. Він просто застібав сукню, і, треба сказати, доволі вміло. Часто асистує на фотосесіях, мабуть.
— Ось так, усе готово. — Чоловік зробив крок назад, і я обернулась до нього.
Наші погляди зустрілись, і я побачила, як заворожено він на мене дивиться.
— Ви так… на неї схожі! — промовив зрештою захоплено, майже благоговійно.
— На кого? — Я зовсім розгубилась.
— На Гелену.
На мить повисла тиша. Я стояла в цій чудернацькій сукні зовсім розгублена. Яка ще Гелена? Я маю знати, хто це така?
Вочевидь, чоловік нарешті усвідомив, наскільки його фраза мене збентежила, тож поспішив перепросити.
— О, вибачте, порівняння, напевно, було недоречним. Але якщо цікавитесь історією цього маєтку, то мусите знати, що Гелена — це… — Він подивився кудись убік, і я простежила за його поглядом.
О мій Боже! То он воно що!
Портрет. Він висів між двома високими книжковими шафами, у темній різьбленій рамі. Жінка на ньому була молодою і дуже вродливою. Світла вишукана сукня, елегантно вкладене волосся, тонкі риси обличчя, спокійний погляд. Я підійшла ближче, намагаючись розгледіти більше деталей, а потім відчула, як усередині все похололо. Вона справді була схожа на мене: кольором волосся, формою обличчя, розрізом очей. Не повна копія, звісно, але схожість була доволі відчутною. І я запідозрила, що ця дивна сукня нашу схожість тільки підкреслила.
— Гелена — це дружина Станіслава Яроцького? — перепитала, хоча відповідь і так була очевидна.