Розділ 2

Я відчула, як повітря навколо мене вмить стало холоднішим, але спочатку не дуже здивувалась. Ну звісно, біля води температура завжди нижча, тим більше восени. Попереду, з іншого боку моста, вже виднілася стежка, що вела далі до маєтку. Його теж уже можна було розгледіти, і, якщо чесно, я була трохи розчарована. Звідси видавалося, що будинок доволі занедбаний. Я розуміла, що він дуже старий, але сподівалася, що його доглядатимуть  краще, адже туристи сюди хоч і рідко, а таки навідувались. Що ж, можливо, це теж частина геловінського антуражу.

Я дійшла вже до середини моста, коли різкий порив вітру несподівано штовхнув мене у спину, пробираючи до кісток, хоч я і була вдягнена доволі тепло. Та я лише щільніше закуталась у свій кашеміровий шарф і рушила далі. Ще пара кроків, і тепер мою увагу привернув якийсь гучний плюскіт води під мостом. Може, жаба стрибнула? Я не втрималась від цікавості й таки підійшла ближче до краю. Поклавши руки на дерев’яні поруччя, трохи нахилилась уперед, щоб краще роздивитися.

Плесо здавалося спокійним і гладеньким, як дзеркало, я й справді могла побачити у воді своє відображення. Напевно, справді жаба чи, може, риба? Тут, напевно, багато всілякої живності.

Я спробувала подивитися крізь своє відображення, глибше у воду, аби розгледіти місцеву фауну, та раптом мій зір уловив поруч із моїм відображенням чиєсь іще. Так, наче позаду мене стояв чоловік. Але цього точно не могло бути, бо ще секунду тому по обидва боки моста не спостерігалося жодної живої душі. Не міг же хтось виникнути просто з повітря?

Я кліпнула, відганяючи марення, і воно справді зникло. Тепер у воді відображалася лише я сама. Але про всяк випадок я, звісно, одразу ж озирнулась і, як і можна було здогадатися, нікого не побачила.

— Ну от, Оленко, це просто щось на дні проглянуло крізь воду і спотворило зображення, — промовила сама до себе, спершись спиною на поруччя і полегшено видихнувши.

Та щойно я це зробила, незрозуміло звідки знов налетів крижаний порив вітру, ніби притискаючи мене до поруччя ще сильніше. Я спробувала зробити крок уперед, ближче до центру моста, але, здається, мій наплічник за щось зачепився, не даючи рухатись. Та що це, в біса, таке?

Я таки трохи запанікувала і доклала усіх зусиль, аби зробити ривок. І тут щось позаду тріснуло, одночасно із цим вітер подув ще сильніше, наче навмисно штовхаючи мене назад, і я зрозуміла, що втрачаю рівновагу, надто сильно тиснучи на злощасне поруччя, яке так підозріло затріщало. І в наступну секунду моя спина перестала відчувати опору. Мить невагомості, блакитне небо перед очима, а потім гучний плескіт і крижаний холод води…

Я пам’ятала, як почала борсатись, але мене лише затягувало глибше, намагалась вхопити повітря, але натомість тільки ковтала воду…

І раптом чиїсь сильні руки підхопили мене і потягли нагору. Повітря! Нарешті! Я несамовито кашляла і, тільки віддихавшись, відчула шалений холод. Мій одяг повністю промок і перетворився на важку крижану пастку. Але… хто мене врятував?