Рожевий світанок

Весняні ночі мають не так багато годин темряви для тих, хто її любить. Світанкові промені почали пробиратися крізь гардини маєтку аж надто швидко. Вони відволікли на мить вервольфів і вампірів від важливих перемовин, які лише під ранок почалися в головній залі готелю «Під крилом». Коли обидві сторони нарешті визнали, що мають розкрити всі карти, виявилося, що переможців немає.

— І чому ж ми не спромоглися отак просто взяти й поговорити раніше? — пані вервольф зняла свою маску зі стразами і втомлено притулилася спиною до стіни. — Єдине, чого хотіла, — перегризти горлянки вам усім, — короткий змучений сміх. — Не тобі, вовченятко, — глянула на Толана. А про тебе й не знала, маленька мольфарко, — і на Анжеліку. 

Її обличчя виглядало немолодим, туш біля очей трохи розмазалася, кілька пасем волосся вибилися із високої зачіски. Сигізмунд підтримував жінку за руку, боявся, щоб не впала. Один з вервольфів уже втратив свідомість — з'їв більше трьох тістечок, в які була впорснута кров Толана. 

— Амеліє, Амі, не говори, побережи сили, — Сигізмунд вдивлявся в очі жінки, шукав у них зміни. Та крім непосильної втоми більше нічого не бачив. 

— Ні, я скажу ще, — вона продовжувала. — Що б не сталося зі мною далі, і з нашими хлопцями, Сигізмунде, пообіцяй... Ви всі пообіцяйте, що ніхто з вас більше не вб'є жодного вампіра. І жодного вервольфа. Ми більше не станемо маріонетками в руках відьом. Чи будь-кого іншого. 

Андре приніс для неї крісло. Амелія попросила поставити його біля вікна й відкрити штори. Підставила обличчя ранковому світлу. Закрила очі, посміхнулася. 

— Вже все, — промовила пошепки, не піднімаючи повік. — Точно знаю, бо в дитинстві була людиною. Я знаю, як почуваються люди. 

Сигізмунд прощупав пульс на її шиї. 

«Повільніший. І шкіра холодніша, ніж зазвичай», — почула Лів його думки.

— Отямився, — сповістила Мілана, яка спостерігала за непритомним. 

— А цих озноб розбиває, — з іншого краю кімнати гукнула Жаннет, яка разом з Анжелікою спостерігала за ледве вловимим перетворенням трьох інших вервольфів. 

— Стільки спогадів оживає, — Амелія дивилася у вікно, але бачила точно не фігурні кущі на подвір'ї чи ранкові рожеві хмари на небі. — Сигізмунде, — вона різко повернула голову до чоловіка. — Тобі треба тікати. Негайно. Ти єдиний, хто лишився вервольфом. Тікай! Ми знайдемо тебе пізніше.

— Щойно стреги заспокояться і залишать нас, — Лів узяла на себе сміливість озвучити продовження її думки.

Амелія не мала на це сил. За мить вона заснула. Її дихання залишалося ритмічним, температура тіла не падала нижче звичайної для людського тіла. Це заспокоювало Сигізмунда, та він не хотів покидати дружину і чотирьох друзів, з якими провів у зграї останні дванадцять років свого життя. 

— Вона насправді хотіла цього, — тихо мовив він. — Ми говорили про це перш, ніж вирушити ще в той перший похід за Толаном. Та, власне, ні для кого з нашої зграї повернення до нормального людського життя не здавалося чимось страшним. Хоч умисно ми цього не шукали.

— Але навіщо тоді вам Толан? — Лів уже зовсім заплуталася в суперечливих словах і думках всіх цих вервольфів. 

Тепер, коли всі з них, крім Сигізмунда, спали або були занадто слабкі для битви, вона сподівалася, що розбереться в їхніх намірах трохи краще. 

— Це була наша робота, — в погляді вервольфа було «не судіть». — Тобто, ми шукаємо когось за гроші. І надаємо, так би мовити, послуги охоронців. 

— О, — вирвалося у Лів. 

Вона знала, в її погляді важко не помітити осуд. Але і подив. Хоча версію найманців вони з Андре розглядали як цілком можливу. 

—  Наша зграя молода, порівняно, — говорив Сигізмунд далі. — Ми чули самі лиш переплутані перекази про кланові ворожнечі. Але нас то все не стосується. Все, за що не готові платити.

— І що говорять зараз про клан Ворнаор? — не втримала цікавість Лів.

В погляді Сигізмунда чи не вперше з'явився острах. 

— Що він знищений, — дуже тихо і повільно проказав він.

— Знищений, — тихою луною повторила вампірка. 

«Ти давно уже Даханавар», — подумки нагадав Андре. 

— І кому приписують цю заслугу? — задала вона ще одне питання.

— Тому, хто вбив останнього чоловіка в роду, — Сигізмунд перевів погляд на Андре. 

Лів теж подивилась на нього. Його обличчя не виражало нічого. Так, ні для кого з них не було новиною, що саме він покінчив з братом Лів. І, все ж, це ніколи не звучало як остаточне знищення клану. 

— Довго їм ще бути в такому стані? — Сигізмунд перевів на тему, яка наразі хвилювала його куди сильніше. 

Він ніжно торкнувся пальцями до скронь Амелії, провів долонею по її лобу. Вона все ще напівлежала в кріслі з заплющеними очима. Її дихання було тихим і рівним. 

— Коли це відбувалося зі мною, — підійшов до них ближче Алессіо, — все сталося за лічені години. В якийсь момент я просто зрозумів, що хочу спати. А ще — мерзну. Ні того, ні другого з вампірами не трапляється. 

— А що стреги? — в усіх і ні в кого конкретного запитала Анжеліка. — Вони знову приїдуть самі, коли їм здумається?