Срібло на снігу

Зранку Анжеліка розбудила всіх, хто на той момент ще спав, радісним:

— Сніг! Сніг! Прокидайтеся! Там сніг!

Ще на нервах після вчорашньої битви, Толан вискочив з кімнати одразу у вовчій подобі. Від несподіванки дівчинка ледь не впала зі сходів. Мілана вчасно схопила її за руку й обдарувала перевертня вбивчим поглядом. 

— Чому вас радує сніг під кінець березня? — Лів на ходу застібала свою новопридбану у Кіро куртку. 

Кров з неї вона успішно відмила, а ті кілька подряпин, які залишились на рукавах та задній частині, мало її хвилювали. 

— Бо це СНІГ! — аргументувала Анжеліка. 

— Він доб'є всі твої любі крокуси, — Лів ніяк не могла пройнятися її радістю. — І затрусив мою брошку, яку й так спробуй знайти посеред лісу. 

— А, так, — згадала Мілана. — Я ж обіцяла допомогти з цим. 

Толан зник за дверима своєї кімнати. За кілька секунд він гукнув:

— Може я краще? Ранкова прогулянка мені не завадить.

— На брошці була твоя кров? — запитала Мілана.

— Ні, я своєю кров'ю не розбризкуюся, — Лів одягла тонкі чорні рукавички — не хотілося їй голими руками розгрібати сніг і хвою. 

— Якби була, я б застосувала закляття кровного пошуку...

— Кажу ж, краще я піду, — знову гукнув Толан з-за дверей своєї кімнати. — Мій вовчий ніс знайде запах всіх вчорашніх кровопролить. А з Еліаса там натекло чимало.

— Гаразд, виходь! — Лів прийняла його пропозицію. 

— Тоді ми просто приготуємо сніданок, — Мілані ця перспектива подобалася більше.

— Наче ми всі — звичайні люди , — докинула Анжеліка. — І в нас цілком нормальний ранок. 

Толан вийшов знову у вовчій подобі, й вони з Лів відправилися до лісу на пошуки срібної брошки. Снігу виявилося не так багато, як здавалося при погляді з вікна. Все навколо було наче просто припорошене цукровою пудрою.

— Так, Толане, краса, — відповіла вона на неоформлений в слова вовчий захват. — Нагадує твої рідні землі? До обіду, певно, все розтане. Та зараз справді гарно. Хоч і невчасно цей сніг, зовсім невчасно. 

Навіть зі своїм вампірським зором Лів мала визнати, що коли Толан забігав далі тридцяти метрів вперед, ставав малопомітним зі своїм білим хутром на фоні засніженої трави. Та й вона все частіше поглядала під ноги — вони вже були на схилі, де починалася битва. Прим'яті квіти, друзки дерева, шматки тканин... Але брошку виглядати ще було зарано. Лів прискорилася, щоб наздогнати білого вовка, який вже зайшов у ліс. 

Його ніс майже торкався снігу, він ішов вперед, керуючись виключно нюхом. Вампріка роззирнулася — так, схоже на ті дерева, з яких вчора спустилися мовчазні чоловіки в чорному і балакучий Еліас. 

— Толане, схоже, ми вже на місці, — гукнула вона. 

Вовк глянув на неї в півоберта і повернувся до обнюхування снігу. Лів здавалося, він пішов вже далі, ніж їм було потрібно. Та нюх його не підвів — Толан зупинився, уткнувся носом в якусь цікаву знахідку і почав розгрібати біля неї сніг та хвою. Вампірка опинилася поряд в секунді. Вона побачила свою загублену дорогоцінність і вже присіла, щоб підняти її, але вовк тихенько рикнув на неї. 

— Що? — обурилася жінка.

Він буквально ковзав носом по сріблу, кілька разів хотів лизнути, але інстинкти зупиняли його, щоб не приморозив язик. Звір зробив зусилля. щоб сформувати думку так, аби було зрозуміло для Лів. 

«Щось шкідливе для вампіра. Не торкайся. Загорни в якусь річ»

— Гаразд, — вона зрозуміла його. — Не дарма ж я в рукавичках. 

«Я побіжу назад, відчуваю, що ось-ось перетворюся», — попередив Толан і рвонув в напрямку готелю, залишивши Лів в хмаринці здійнятих ним сніжинок.  

Вона повільно спускалася засніженим схилом, роздивляючись свою брошку. На ній не було жодних помітних слідів будь-чого. Про небезпеку часничного екстракту вампірка добре пам'ятала з того буремного часу, коли її викрадали мисливці і визволив Артур. Але в нього був специфічний запах, який би вона зараз почула і впізнала. Що могло бути одночасно прозорим, без запаху і шкідливим для вампірів? 

Відповісти їй змогла лише Мілана, яка вийшла назустріч. 

— Толан сказав мені про сік осики, — гукнула вона здалеку. — Поклади на сніг, я зараз очищу. 

Лів так і зробила.

— Що? Осики, тобто, дерева? 

— Так, — відьма посипала брошку крупними кристаликами кухонної солі, щось прошепотіла, потерла срібло, після чого повернула Лів. — Вірогідно, шкіра Еліаса була ним намащена. І, може бути, він також випив цього соку, тож добре, що ти навіть не пробувала його кров. 

— Чудова у них була підготовка, — вампірка зняла рукавичку і затисла брошку в кулак. — Все добре, — вона розкрила долоню і продемонструвала відьмі, що немає жодних подразнень. 

— Та наша була кращою, — підморгнула Мілана. — Ходімо, сніданок давно готовий. 

Толан ще з вологим після душу волосся і в теплому спортивному костюмі, Анжеліка з на противагу йому ідеально зачесаним гладким хвостом та в елегантній синій сукні вже сиділи за столом. Мілана, яка наче й не відчувала прохолоди цього ранку, сіла снідати в білій майці на тонких бретелях і світлих літніх джинсах. Лів оглядала їх і відчувала, що кожен з них спокійний, розслаблений — повна протилежність тій напрузі, яка стискала їх нерви попередні дві доби.