Обійми після битви

— Вже геть зовсім стемніло, — зауважила Мілана.

Справді, щойно вони відключили синій захисний бар'єр над тілом Толана, на їхні очі впала важка темінь нічного лісу. Лів почувалася  в ній комфортно, а от відьмам знадобився деякий час, щоб призвичаїти зір. 

— Довго Толан пробуде в такому стані? — запитала вампірка.

— Годину або більше, — прикинула Мілана.

— Тоді він радий буде прокинутися у своєму ліжку, побачити знайому кімнату і зрозуміти, що все вже позаду, — вона підняла його тіло й закинула собі на плече.

— Завжди любила такі моменти в фільмах, — Анжеліка увімкнула ліхтарик на смартфоні й пішла першою на вихід з лісу. 

На пошуки стежки вони не гаяли часу, між дерев і так було вдосталь простору, щоб пройти навіть з високим зростом і додатковою ношею. 

— Коли жінка несе через темний ліс непритомного чоловіка? — з іронією перепитала Мілана. Вона теж увімкнула свій ліхтарик і пішла позаду Лів.

— Ні-і-і, — дзвінко засміялася Анжеліка. — Ті моменти, коли герой прокидається десь у чистенькому ліжечку, він може бути в синцях і зі шрамами, але бачить поряд своїх близьких і розуміє, що все вже минулося. 

— Що ж, ми троє — не з цих щасливих персонажів, — зауважила Лів. 

— Я про це нітрохи не шкодую, — Мілана освітила тіло Толана, яке здавалося бездиханним. — Не хотілося б мені бути на його місці. 

— А от мені тебе нести було б легше, — Лів і не сподівалася, що це сприймуть за жарт, та дівчата розсміялися. — Повертатися додому після такого дня цілими й ну майже здоровими, та ще й сміючись всю дорогу — такого не було в моїх передбаченнях. 

Наче відмикаючи невидимі двері, Анжеліка з Міланою проказували якісь поетичні фрази латиною на підступах до маєтку. Коли нарешті Лів увійшла в хол й опустила Толана на невеличкий диванчик біля гардеробної, відчула полегшення не лише  фізичне, але й ментальне. Нарешті вона була під захистом рідних стін. Нарешті справді могла не хвилюватися ні за себе, ні за перевертня-напівкровку, ні за Мілану з Анжелікою. Та вже після цієї миті полегшення до неї повернулася тривожність, зароджена сьогодні в лісі словами Еліаса. Що як ті, про кого Лів так дбала, самі стануть для неї загрозою? Що вона зможе протиставити їхнім силам? 

«Якщо в них зародиться якийсь підступ — я побачу, — заспокоювала вона себе. — І від Андре їм своїх намірів не сховати. Клятий Еліас! Помер, але встиг запустити в мою голову цю отруту сумнівів!»

— Лі-і-ів, — Мілана трусила її за плече. 

— Що?

— Ти наче в ступорі, — обличчя дівчини було стривоженим. — Якесь видіння?

— Ні, ні, — Лів часто покліпала й подивилася на відьму цілком звичним своїм поглядом. 

— Просто ти як мов закам'яніла.

— Навіть очі, — Анжеліка теж розхвилювалася. 

— Той блондинчик нічим тебе не вколов, — Мілана посвітила на долоні вампірки ліхтариком.

Анжеліка тим часом пробігла від вмикача до вмикача, змусивши центральну частину маєтку засяяти новенькими електричними лампами. 

— Думаю, — Лів втомлено опустилась на сходи, — річ у тому, що це моє перше вбивство. 

— Це самозахист, — Мілана присіла поряд. 

— Не можна сказати, щоб Еліас на мене нападав, — вампірка притулила голову до прохолодного металевого поруччя. 

— Тоді це захист ближнього, — підказала Анжеліка.

— Виправдання завжди можна знайти, — Лів слабко посміхнулася.

Толан розвіяв цю меланхолію приглушеним звуком свого падіння з диванчика. 

— Як ти там казала, у м'якенькому ліжечку прокинеться? — вампірка зірвалася на ноги. 

Толан прийшов до тями й жорстко висловився з приводу свого падіння. Але пом'якшав, коли зрозумів, де знаходиться. 

— О, то вам довелося волочити мене сюди аж із лісу? — йому було від того явно ніяково.

— Тебе не волочили, а ніжно принесли на руках, — піджартувала Мілана.

— На плечі насправді, — внесла важливе уточнення Лів. — І не надто ніжно.

— Після чого кинули на підлозі? — ніяковість змінилася роздратуванням. — Як дорожню сумку?

— На диванчику, — Мілана вказала поглядом на місце, де Толан щойно мирно напівлежав. 

— До ліжка не могли донести? 

— Ну вже вибачай, — гмикнула Лів. — Або ні. В будь-якому разі ми врятували тебе.

— Знову, — з натиском сказала Мілана. 

— Але в тебе мінус один родич, — тихо додала Анжеліка.

— Вперше його бачив, — буркнув Толан. — Сумувати не буду. 

Він трохи потупцювався на місці, змагаючись із поколюванням в затерплих кінцівках. А тоді набрав повні груди повітря й сказав, звертаючись до всіх:

— Я вам вдячний. Дуже. Справді. Не знаю, скільки ще так доведеться рятувати мене, але дякую, що робите це. 

Анжеліка міцно обійняла його. А потім і Мілана. Лів теж долучилася. В цих колективних обіймах вона знову була наче птах, який закриває всіх крильми від небезпеки.