Інгуз

Тато говорив Лів: "Сміливість — це захищатись тоді, коли будь-хто відступив би. А сила — вона не для того, щоб нападати, а для того, щоб будувати. І захищатися в разі потреби" Ці слова він сказав, потираючи брошку у формі руни Інгуз на сукні дочки. Прикрасу подарувала їй мама, і дівчинка щодня переколювала її на свій новий одяг. Кілька років Інгуз провела на маленькій сумочці. Цього ж дня, перед пікніком, які за спільними відчуттями постійних жителів маєтку роду Воранор, міг перетворитися на важку битву, прикріпила сріблясту руну на чорну сорочку, яку вдягла поверх кольчуги. 

Припавши до землі, дивлячись на розірваного вовка, який лежав біля ніг Мілани й Толана, Лів намацала під курткою руну, потерла її, намагаючись якнайточніше відтворити в пам'яті батькові слова.

"Сміливість — це захищатись", — пошепки повторювала вона. 

Потрібно було підвестися, потрібно було рухатися, а Лів прибивав до землі страх. 

— Лів, одним вже менше, — гукнув Толан. 

У голосі його була насмішка над ворогом і щось підбадьорливе для неї. Цей юнак прийшов у її дім, шукаючи захисту, а тепер що ж, вона лежатиме в першоцвітах, поки вони з юною відьмою розривають вовків? А як же маленька Анжеліка? 

"Сміливість — це захищатися", — Лів рвучко піднялася на ноги. 

Вона побачила золотаве волосся Анжеліки далеко від поля бою — внизу схилу, біля автомобіля Алессіо. Вірогідно, вона прикривала гостей закляттям, поки ті безнапасно дісталися до транспорту. 

— Їдь з ними, їдь! — гукнула Лів. 

Та автомобіль рушив без Анжеліки. Вона поспішила прямісінько на голос Лів. 

— Мала потрібна нам, — Мілана засліпила чимось зі свого пояса одного з вовків і змахом долоні відвернула від них стріли. — Як і ти.

— Розмов не буде, — Толан озвучив попередні здогади Лів. — Вони прийшли вбити всіх, хто завадить їм забрати мене. 

 — І цього разу вони захищені від гіпнотичного впливу, — гукнула Мілана. — Лів, ми або вони. У нас немає варіантів. 

Лів згадала свого покійного (якщо він справді мав тепер спокій) брата. Артур вбивав десятками людей чи будь-кого іншого без вагань.І саме за це вона його зневажала. Саме тому була не проти, щоб він сам загинув. Тепер же вона також мала вбити. Або ж сховатися за спиною дитини, ще зовсім юної дівчини і хлопця, який прийшов до неї по допомогу. 

— А-а-а-а! — закричала від одного лиш усвідомлення цього вампірка, зловила на льоту дві стріли, які летіли в її напрямку й увігнала їх в горло вовка, який підкрадався до неї. 

Вперше кров викликала в ній таку відразу. Гаряча й липка, вона зовсім не здавалася апетитною. Лів міцно стисла губи, щоб і крапля не потрапила їй на язик. 

Толан схопив раненого вовка ззаду за голову й крутонув у бік. Приглушений хруст хребта, і великий сильний звір перетворився на обм'яклий хутряний мішок з кістками.

— Ще один є, — підморгнув напівкровка. — Сьомий хребець, Лів, і не треба ніякої зброї.

Сьомий хребець — вчора, коли вони готувалися до пікніка, Толан показував, як швидко його промацати пальцями, і саме там радив ламати спину. Це мало знерухомити будь-яке створіння. А далі, якщо не буде часу розривати на шматки, Мілана чи Анжеліка довершать справу відповідними зіллями. Лів кинулася навперейми вовку, який біг чи то однієї з відьом, чи до Толана, і застрибнула на нього верхи. Вона не стала рахувати хребці, а просто скрутила йому голову так, як вийшло. Перекотилася під нього, прикрившись чималою тушею від граду стріл. Після чого відірвала вовку голову, настромила на найближчу палицю, яка потрапила під руки, і рушила з цим трофеєм до дерев, назустріч стрілам. Кров стікала їй на руку гарячими липкими цівками, та вона тамувала огиду і підбадьорювала себе думкою про те, яким непереборним жахом виглядала в очах противника. 

Тепер уже перевертні здавалися скутими страхом. Принаймні всі вони припинили атакувати, вклякли, хто де був, хоч і продовжували хрипло гарчати. 

— Тримайтеся біля мене! — крикнула Лів своїм.

Толан опинився затиснутий між відьмами та вампіркою, простору в нього було рівно на один крок. Його стримуване роздратування від такої щільної жіночої оборони веселило Лів. Неспішною процесією вони зайшли в ліс. З двох дерев перед ними спустилися четверо людей в гладких чорних костюмах. Від пояса кожного з них вгору тяглися тонкі мотузки. 

"Таки доведеться трохи поговорити", — Лів на це й розраховувала, хоча у захваті від перспективи перговорів з ворогом не була. Але й убити абсолютно всіх здавалося їй нереалістичним. Та й, згадуючи досвід своїх покійних предків з роду Воранор, розуміла, що за кожним убитим може прийти слідом якийсь кровний месник. 

Палицю з вовчою головою вона картинно увігнала в землю. Так само показово люди в чорному поклали долі свої арбалети й жмутки дерев'яних стріл. 

— Переговори? — запитав гладко виголений чоловік з густими білими бровами й блідо-блакитними очима. Він говорив італійською з дуже сильним акцентом. Яким саме Лів не могла зрозуміти з першого слова. 

— Говоріть, — наче даючи дозвіл відповіла вона.

— Нам потрібен ваш гість.

Акцент німецький — тепер зрозуміла Лів. Троє інших чоловіків мовчали. Їхні голови були так само виголені, але в обличчях ніщо так не привертало уваги, як у синьоокого спікера.