Пікнік з вовками

Алессіо залишив Лів з розбурханими думками, яких вона так старалася уникати. А ще її одночасно обурювало і смішило те, як він знову згадав про свою давню стримувану пристрасть до неї. Разом з цим довелося пригадати й ту ніч, коли вона вперше побачила їх разом з Ліді — таких гарних посеред біло-рожевої кухні. І як тоді відчула щось дуже схоже на ревнощі. Чи просто легкий сум по втраченому шанувальнику. Кращими ліками проти цього сумбуру в голові було подзвонити тому, хто добре розумівся на лікуванні, — Андре.

Виклик він відбив, та вже за кілька хвилин передзвонив по відеозв'язку.

— Як там моя пташка? — вигляд він мав дещо втомлений.

На задньому фоні зеленіли молоді дерева з набухшими та ще не розкритими бруньками і смугаста стіна фармацевтичної компанії.

— Дуже скучила. Коли вже ти повернешся?

— Нескоро. Маю злітати в Штати, це займе днів три, і додому заїхати перед цим вже не встигну.

— В Штати?

— Знаю, ти б теж хотіла, та зараз не можна залишати Толана на самих лише наших юних відьом, — Андре стишив голос. — Чіткої картинки у мене немає, але відчуваю якусь загрозу на найближчі дні. Тому не відмовляйся від крові Анжеліки — вона дає тобі сили, яких від вампірки не очікують. І Толана самого не відпускайте ні на крок.

Лів не встигла нічого відповісти, як Андре швидко додав, що теж сумує, але зараз має вже йти. І відключився.

— Заходь, Енжі, — Лів впізнавала дівчинку і за звучанням кроків, і за її легеньким стуком у двері.

— Вибач, я почула вашу розмову, — почала вона. — Та навіть якби не чула, все одно приготувала тобі ... ось, — вона простягнула вампірці високу білу чашку, на третину заповнену кров'ю.

— Сонечко, ти ж знаєш, мені є що їсти, — Лів прийняла чашку з її рук, але вкотре намагалася відговорити дівчинку від такого пригощання.

— Тут наша з Міланою разом, — Анжеліка присіла на край ліжка. — І сестра теж відчуває, що наступні дні можуть бути неспокійними. Тому пий. Ти будеш найсильнішою з нас на випадок чого.

Після відьомської крові Лів відчувала справді значний прилив енергії, настільки потужний, що не могла просто залишатися в кімнаті і спокійно читати чи поринати у свої роздуми. Вона вийшла на балкон і подумала, чи помітить хтось із гостей маєтку, якщо їй зараз заманеться стрибнути на дах чи, навпаки, зіскочити вниз. Цю думку довелося поспішно відігнати — літня пара саме прогулювалася внизу.

"Хоч би нічого не сталося завтра до обіду, — Лів згадала, що їй варто турбуватися не лише про безпеку Толана. — Коли всі ці милі люди з'їдуть, потрібно зачинити готель на кілька днів. Якби ще знати на скільки? І хоч приблизно з якого боку чекати ту незрозумілу загрозу? Хто це буде? Знову перевертні? Це здавалося найвірогіднішим. Навряд вампіри будуть ганятися за тим, чия кров може позбавити їх всіх привілеїв місячної раси? Хіба лише, щоб знищити. Андре говорив, вервольфи напівкровки — велика рідкість. Може, тому що хтось регулярно відстежує та вбиває їх?”

Вона спустилася сходами і вийшла надвір через кухонні двері. Мілана й Толан теж збиралися на вечірню прогулянку.

— Будьте достатньо близько, щоб ми могли почути один одного, — сказала їм вампірка.

— Гаразд, — відповіла Мілана перш ніж Толан вкотре збирався обуритися, що ним аж надто сильно опікуються.

— А де Анжеліка?

— Теж збиралась вийти, мабуть, ще в себе, — Мілана застібнула свою червону шкіряну куртку під саме підборіддя.

— Не холодно ж, — дивувався цьому Толан, який був у розстебнутій бавовняній куртці поверх футболки.

— Тоді почекаю її тут, — Лів присіла на одну з високих дерев'яних лав, які поставили по завершенні ремонту. З цієї відкривався чудовий краєвид на гірський схил, вкритий соснами та ялицями.

Достатньо віддалившись від маєтку, там, де вже не побачить за деревами людське око, Толан перетворився на звіра. Мілана не один тиждень присвячувала по годині зранку і ввечері, щоб допомагати йому бездоганно контролювати свої перетворення. І, на погляд Лів, процес майже був доведений до досконалості. Принаймні, зривів у присутності людей у Толана не траплялося — цього їй було достатньо. За нормальних обставин. Їй, але не Мілані. Дівчина запевняла, що час, який хлопець здатен проводити в подобі вовка, можна й потрібно збільшувати. Перш за все для того, щоб він міг нормально захищатися в разі нападу. Чи, на дуже крайній випадок, тікати.

— Про що задумалась? — Анжеліка присіла на лаву поряд з Лів.

— Вже жаркувато для твоєї жовтої куртки, — відповіла та. — Хоча, не заперечую, вона тобі дуже личить.

— Дякую, та ти думала не про це. І, як бачиш, я її не застібаю, тож мені не жарко.

— Треба вибратися в місто й оновити твій гардероб, — Лів піднялася й жестом запросила пройтися з нею. — Шкода, що Кіро не займається підлітковим одягом. Та він може нам порадити якесь хороше місце для шопінгу. В нього ж є сестри.

— І все ж до моєї появи тебе хвилював не весняний одяг, — Анжеліка вміла бути наполегливою.

— Проводжала поглядом Толана з Міланою, дивилася на успіхи нашого вовченяти в перетворенні і подумала, — Лів таки видала свої попередні тривожні думки, — схоже, його зміна форми міцно прив'язана до емоцій. Коли все відносно спокійно — добре контролює себе. Але варто їм з Міланою трохи посваритися — все ще може миттєво озвіріти, порвавши свій одяг. Тож, як бачиш, всі мої думки таки обертаються навколо одягу, весняного і не лише, — вона подивилася на Анжеліку з посмішкою, та розуміла, що вигляд має незвично стурбований, як для зазвичай незворушної вампірки.

— Ще гірший варіант, якщо бувши вовком, він несподівано стане просто голенькою людиною десь посеред бійки, — Анжеліка прикрила долонею губи і злегка почервоніла від щойно сказаного.

— Або на бігу, в процесі втечі від когось смертоносного, — продовжила її думку Лів. — Так, це теж було б серйозною проблемою. В разі чого. Тому ми постійно маємо триматися разом, — Лів вела дівчинку в тому ж напрямку, куди пішли Мілана з Толаном.

— Як зграя? — Анжеліка закинула голову догори, але втрималася від того, щоб видати звуки, схожі на вовче виття, — ніхто не знав, як на це відреагує той же Толан, не кажучи про інших небезпечних створінь, які могли їх почути.

— Ні, не подобається мені слово "зграя", — скривила свої красиві губи Лів. —Триматися разом, як дружній колектив готелю "Під крилом".

Вони піднімалися вгору пологим травянистим схилом, обережно ступаючи між пурпурових первоцвітів. В кількох сотнях метрів вище, між хвойних дерев, Толан розминав вовчі м'язи. Мілана ж рухалася майже беззвучно, повільно походжаючи між дерев.

— Тут найкраще місце для пікніка, — натхненно виголосила Анжеліка. — Ну давай же, Лів, будь ласка! Поки ці квіти не відцвіли.

На цих її словах подзвонив і Алессіо.

— Я щодо пікніка, — на фоні чулися приглушені дівчачі голоси. — На завтра ясна погода, без опадів. Може, під вечір? Не серед білого ж дня...

Лів наче бачила свої думки зі сторони у формі швидкісних потягів, які мчали у різних напрямках. З одного боку нависла небезпека, яку ніхто досі не зміг оформити ні в словесну, ні у візуальну форму. З іншого — перспектива провести час у приємному спілкуванні, дати можливість і своїм підопічним, і сестрам Алессіо знайти нових друзів, а з ними — і нове джерело позитиву. Не вистачало їй ще, щоб когось із них притисла депресія або тривожні розлади. А до цього було недалеко з їхнім життям.

— То що скажеш? — Анжеліка не збиралася відступати.

— Скажу, що зараз це особливо небезпечно, — Лів зупинилась, обравши момент, коли вона була трохи вище на схилі, хоча зросту їй і так вистачало, щоб дивитися на свою супутницю знизу вгору. Але в світлих очах дівчинки не було й тіні страху чи тривоги. В ній відчувалися спокій і сила. І Лів зрозуміла, що, попри всі застереження, й сама відчувала те саме у своїй крові. — Та ми не житимемо в постійному очікуванні найгіршого, — пом'якшила вона свій тон. — Що б не сталося, ми завжди зможемо захистити і себе, і наших гостей.

— Це означає так, у нас буде завтра пікнік?

— Так, у нас завтра буде пікнік!

Анжеліка схопила її за руки і застрибала від радості. Лів цьому емоційному пориву не піддалася, та посмішка не сходила з її обличчя. Дивлячись на дівчинку в жовтій куртці, яка стрибала, наче сонячний зайчик, вона вкотре намагалася уявити, якою буде її дитина. І, як не старалася, не могла побачити хоч якийсь образ. Лише Анжеліка, Мілана і Толан почергово з'являлися перед нею, але не хтось, схожий на їх з Андре дитину.

— Ти знала, що так станеться, — почули вони зовсім поряд голос Толана. — Знала, і просто чекала, щоб посміятися, так відьмо?

"Так, відьмо?" — він додавав щоразу, коли трохи сердився на Мілану чи Анжеліку. Але завжди говорив це не надто серйозно, зовсім не бажаючи їх образити чи, чого доброго, викликати відьомський гнів.

— А ти сам не знав, що перетворення на бігу та ще й на схилі обернеться падінням? — все обличчя Мілани намагалося стримати бурхливий сміх, тож залишалася лиш посмішка і бісики в її очах.

Толан просто сердито сопів, поправляючи на ходу одяг.

— Вибач, — з уст Мілани таке злітало нечасто.

— Та доведеться, — сказав він вже не так сердито, обійняв її, поцілував у скроню.

— Як цей схил? Все чисто? Нікого підозрілого не помітили? — Лів погасила їхні веселощі насипом стратегічних питань.

— Чисто, — запевнила Мілана. — Лише звичні лісові жителі, і ніхто з них не перевертень і не відьомський посланець.

— Чудово! — вигукнула Анжеліка. — Отже, ніяких перешкод для завтрашнього пікніка.

— Завтрашнього? — перепитав Толан.

— Так, — кивнула Лів. — Познайомимося із сестрами Алессіо. Небезпека нависатиме над нами завжди, та ми не можемо через неї уникати нових знайомств. Але нам потрібно чітко узгодити, хто і що робитиме в разі несподіваного нападу.