Чарівний сніжний день

Координати, які отримав Алессіо, вказували на один з тих покинутих будинків, які стояли неподалік від дому пані Соломії. Тривалий час всі їхали в напруженому мовчанні, аж поки Толан не висловив припущення, яке до того нікому не спадало на думку:

̶  Може це бути вампір?  

̶  Може,  ̶  Андре неохоче погодився. Йому не подобалося, коли вампіри виявлялися причетними до таких брудних справ. Все своє життя він прагнув створити собі й усім, подібним до нього, кращу репутацію. Та постійно знаходився хтось як Артур Воранор  ̶  і знову поряд зі словом «вампір» у людей виникали лише асоціації: «жорстокий», «підступний», «ненаситний».

̶  В союзі з відьмою?  ̶  уточнив Алессіо, не відриваючи погляд від засніженої дороги, яка вже повертала в село.

̶  Не обов’язково,  ̶  Лів глянула на чоловіка, подумки питаючи, чи варто озвучувати те, що вона хотіла сказати.

Він не заперечував.

̶  Деякі вампіри теж практикують магію,  ̶  сказала вона.  ̶  Власне, ми створені з її допомогою.

̶  І можете тимчасово черпати сили з крові відьми,  ̶  виявлялося, Анжеліка знала, чому Артур пив її кров.  ̶  Або вервольфа.

Толан мимоволі зіщулився на передньому сидінні. Він зовсім не хотів виглядати наляканим, та йому було дещо тривожно наближатися до будинку, в якому, вірогідно, з нього збирався вицідити кров якийсь вампір, що полював на вовчі сили.

̶  Нам потрібно зупинитися біля сусіднього двору,  ̶  у Андре визрівав план.  ̶  Добре, що в нас біле авто  ̶  залишатимемося непомітними в цьому снігопаді.

Алессіо скинув швидкість до мінімуму й зупинився на під’їзній доріжці одного з покинутих будинків. Цей дім був одноповерховим, і, певно, давно вже доживав свій вік без людей. Жодної вцілілої шибки, залишки дверей хаотично забиті дошками, дах провалився в кількох місцях. У дворі росло багато кущів ̶  вони перетворилися на великі снігові півкулі і слугували хорошим прикриттям від сторонніх очей.

̶  Зараз ви всі намагаєтеся ні про що не думати,  ̶  Андре взяв Лів за руку.  ̶  Прислухайся зі мною. Ми маємо зрозуміти, скільки їх там, хто вони, і чи при тямі Ліді й Міла. 

Обоє закрили очі і трималися за руки. Анжеліка поряд намагалася навіть дихати якомога тихіше. Алессіо й Толан, які були на передніх сидіннях, спостерігали, щоб ніхто не підкрався до авто. 

— Наші відьми живі, — повідомив Андре. — Міла непритомна, Ліді — вдає непритомну. Лів, поряд з ними вампір? Я ж не помиляюся?

— Вампір, — твердо мовила Лів. — Але відчувається, наче відьма. 

— Як я? — спитав Андре. — Чи більше схоже на відчуття Анжеліки.

— Як ти. Вампір, який володіє магією. 

— У мене такі ж відчуття. І він там один.

— Один.

Повільно Лів і Андре розплющили очі й відпустили руки один одного. 

— Тож наша проблема — це один єдиний вампір-відьмак? — Алессіо повернувся до них.

В його зелених очах не лишилось і краплі занепокоєння, яке володіло ним від самого дзвінка незнайомця. На обличчі знову заграла безтурботна посмішка, як та, з якою він забалакував офіціантку в піцерії.

— Цей один єдиний зміг убити сильну мольфарку, чимось відключив ще одну і полонив стрегу, — Андре підкреслив серйозність ситуації. — Ми ще не знаємо, чи на ньому смерть батька Толана, але це дуже ймовірно. 

Толан стиснув щелепи.

— Спокійно, вовче, — Алессіо обережно торкнувся його плеча. 

— Будемо діяти за планом, і скоро це все скінчиться, — Андре відкрив дверцята авто. — Виходимо. Енжі, ти залишаєшся тут з моїм смартфоном. Будеш відповідати на всі дзвінки і повідомлення.

Дівчинка кивнула. Думками вона рвалася в бій, та доручення Андре теж виглядало досить вагомим, тож вона залишилась без жодних нарікань.

Будинок, до якого рушили троє вампірів і вервольф виглядав украй сумно. Від черепиці на даху майже нічого не лишилося, димар стирчав надбитим з однієї сторони, вікна вже й забули про скло, в одному навіть рама була вирвана. Слідуючи плану Андре, Лів скористалася цим вікном, як входом, тим часом він сам увійшов там, де колись були двері. Алессіо з Толаном трималися на відстані від будинку, так, щоб той, хто чекав всередині, почув запах вовка, але не міг миттєво йому нашкодити.

Центральна кімната будинку здавалася б низькою й вузькою, якби не світло з оголених місць на даху й майже повна відсутність суміжних стін. На острівці недогнившої дощатої підлоги стояли два стільці, на яких сиділи зв'язані спиною до спини дві відьми. Обидві виглядали так, наче втратили свідомість, та Андре з Лів знали, що Ліді цілком притомна. Чомусь це не допомогло їй уникнути полону, як і звільнитися з нього. 

— Я привіз вовка! — голосно заявив Андре, зробивши кілька кроків всередину. 

— Чую його, — перед ним з'явився високий худорлявий вампір, чиє лице в обрамленні хвилястого сивого волосся до шиї виглядало досить старим і нездоровим, як для безсмертного створіння, яке ніколи не мало б знати жодних хвороб. — Чому ж тримаєш його на подвір'ї?

— Спочатку хочу, щоб ти відпустив моїх подруг, — Андре зупинився в кроці від нього.

— Хіба твоя дружина не підкралася до них і не розв'язує цієї самої миті?

Лів справді вже знімала мотузку з Ліді, яка перестала прикидатися сплячою красунею. Почувши ці слова викрадача, жінки схопили Мілану разом зі стільцем і втекли через вікно. 

— Лишився тільки сніжний слід, — меланхолійно зауважив вампір-незнайомець. — Як бачиш, я їм не заважав. Мені потрібен лише Толан. 

— Я так розумію, ти знаєш мене, всіх нас, — Андре не вважав за потрібне церемонійно звертатись на "ви" до незнайомця. — Може, представишся нарешті й сам.

— О-о, — той манірно склав пальці пучками, не торкаючись долонями одна до одної. — Я всього лиш один з наслідків твого давнього вчинку. Ти прогнав Артура Воранора блукати світом, і він, не маючи жодного створіння для хоча б простої розмови, обернув першого, хто трапився йому на шляху. Я був старим власником ще старішої забігайлівки при дорозі. "Сивий Вовк" — так мене називали. Чоловік, який давно вже втратив дружину й двох доньок, у якого навіть пси не жили довше двох років, тож забігайлівку оточували непримітні собачі могили, про які знав лише той, хто їх копав. Тоді я більше прагнув природної смерті, ніж вічного життя. Та зараз в мене геть протилежні пріоритети, — він замовк, і, здавалося, не збирався продовжувати.