Тихі темні справи

Два автомобілі поспіхом від'їхали від вілли Алессіо. В червоному, за кермом якого була Мілана, як і вночі, сиділи Толан, Андре і Лів. У високому білому позашляховику — новопридбанні Алессіо, яким він тихо, але досить явно пишався, звичайно ж був він сам і Ліді. 

— Нам приблизно половину відстані від тієї, яку ми проїхали вночі, — попередила Мілана. 

— Добре, що не дуже далеко, — в голосі Андре відчувалася напруженість.

Лів це дещо лякало. Їй було спокійно, коли чоловік бачив усе на десять кроків уперед. А зараз він не знав, чого чекати. Не знав, чи справді померла мольфарка Соломія. І чи не було це пасткою. Мілана здавалася непідробно збентеженою. Та пастка могла призначатися і для неї. 

"В будь-якому разі, нас троє вампірів, дві відьми й один вервольф. Що б там не було, ми з цим впораємося, — заспокоювала себе Лів. І одразу ж заново накручувала: Якщо тільки відьми не мають проти нас таємної змови. Якщо тільки Толан — не приманка. Якщо..."

"Посидь тихенько, — втрутився в її думки Андре. — Я намагаюся стежити за тим, що відбувається в головах цих двох".

Вони з'їхали з траси біля одного з придорожніх знаків на більш вузьку смугу асфальту. По одну сторону цієї дороги розкинувся виноградник, по іншу — сад з невисокими деревами. Де-не-де на рослинах виднівся сніг. 

— Наш будинок на іншому краю села, — Мілана скинула швидкість.

— Я читав останній тиждень дещо про відьом. — Толан трохи боязко глянув на дівчину, наче не був певен, що варто говорити про це, та все одно продовжив. — Пишуть, вони люблять селитися на окраїнах. 

— Читав про відьом? — голос Мілани сповнився іронічних нот. — І не запідозрив, що я одна з них?

— Але й не відкидав такої можливості, — наче виправдовувався він.

За виноградниками й садами почали зустрічатися добротні охайні будиночки. Майже кожен з них оточували розлогі дерева, яких ніколи не торкались садові ножиці. Людей ще не видно було надворі, але в багатьох вікнах уже горіло світло. 

Навіть на нестерпно повільній для Лів швидкості, до краю села вони їхали недовго. За житловими проминули кілька покинутих будинків, які поряд з оголеними темними гілками дерев і свавільних чагарників виглядали, наче декорації для зйомок якогось моторошного фільму. Сонце встигли заховати важкі сірі хмари. Дрібні крупинки снігу шумно сипнули на автомобіль.

— Добре, що ми встигли доїхати, — Мілана поспішно увімкнула щітки для чистки скла. — З таким снігом дорога б зайняла цілу вічність. 

За кілька метрів вона зупинила авто. Алессіо припаркувався поряд швидше. ніж за хвилину. 

— Запрошую вас до нашого дому, — урочисто мовила Мілана, коли всі вийшли на вже густо вкриту снігом траву. — Хотілось би за інших обставин.

— Міла! — від дверей компактного двоповерхового будиночку з помаранчевою черепицею почувся дитячий голос. 

Лів одразу впізнала його. Як і Андре.

Дівчинка з розтріпаною білою косою в наспіх накинутій жовтій куртці підбігла до них. Страх в її блакитних очах змінився подивом, а ще за мить — радістю.

— Лівія! — гукнула вона геть так само, як за їх першої зустрічі в домі Артура. 

Вона кинулася до жінки й міцно обійняла її. 

— Андре! Ти теж тут!

— Сестро, то що з нашою пані?

— Ходімо, — Анжеліка потягнула її за руку. — Може, я просто спросоння так подумала. Але в неї вираз обличчя такий... скривлений. І, як не прислухалась, не почула, щоб вона зробила хоч один подих.

— Пропоную не заходити всім одразу, — голосно сказала Ліді. — Нас багато, та й, можливо, не завадить, щоб хтось наглядав біля будинку. 

— Я залишусь, — першим зреагував Алессіо. 

— Я теж, — Толана лякала одна лише думка опинитися в маленькій кімнаті поряд з мертвою відьмою. 

— А мені варто побачити пані Соломію, що б там з нею не сталося, — Андре струсив на порозі сніг зі свого одягу.

Мілана з Анжелою першими переступили поріг, за ними ввійшли Лів, Андре і Ліді. 

В домі було похмуро. Мілана ввімкнула світло і широким кроком пішла до кімнати по ліву сторону від входу. Вона тихо відчинила двері, в надії, що її опікунка справді могла просто надто міцно спати. Та вже за мить її зойк повідомив усім про зворотне. 

Вузьке ліжко мольфарки стояло впритул до вікна. Штори були нещільними світло-зеленими, вони пропускали достатньо світла, щоб всі могли роздивитись обличчя пані Соломії. Як і говорила Анжеліка, його спотворила страшна гримаса. 

— Біль, багато болю, — Мілана провела долонею над цим змученим лицем. 

— І багато магії, — Ліді стала поряд неї. — Такої чорної, аж мені в голові паморочиться. 

— То вона померла? — очі Анжеліки наповнились сльозами.

— Так, Енжі, — Андре поклав їй руку на плече. — Мені дуже шкода. 

— Нам всім, — Лів взяла холодну долоню дівчинки в свою. Вона не могла її зігріти, та сподівалась на заспокійливу дію цього жесту.

— Не торкайтесь до тіла, — попередила Ліді. — Ми з Міланою проведемо очищення від залишків магії. Знаєш, як це робиться? 

— Знаю.

— Буде краще, якщо тут залишаться лише дорослі відьми, — Ліді спрямувала свій погляд на Анжеліку. 

— Поїдеш з Лів та Андре? — Мілана теж звернулася до сестри. 

Дівчинка беззвучно кивнула. Її обличчя заливали сльози.

Алессіо з Толаном встигли знайти тему для розмови. Вони стояли на ганку, невеликий дашок над яким трохи захищав від снігу. Колюча крупа перетворились на м'які сніжинки, які не створювали шуму й навіть заспокоювали своїм неспішним кружлянням. 

— Алессіо, Ліді залишається з Мілою, — повідомив Андре. — Вони проведуть ритуал очищення. А нам усім краще від'їхати подалі звідси. 

— Тоді їдемо! Ми саме говорили з Толаном, де неподалік можна зупинитися купити для нього їжі. Анжеліко, тобі, думаю, теж не завадить сніданок. 

— Ми знайомі? — дівчинка здивовано подивилась на майже вдвічі вищого за неї вампіра.

— Ні, але я знаю про тебе від Лів, — Алессіо тепло посміхнувся їй.