Таємний пожилець

— Зайдемо всередину? — запитав Андре, коли останнє видіння з історії роду Воранор розвіялося перед ними. 

— Ні, — несподівано категорично заперечила Лів. 

Вона відступила на кілька кроків назад. В її погляді читалась відраза до колись улюбленого місця. Ходити з кімнати в кімнату, де вбили її батька і матір? Багато щасливих років Лів не знала цього, але зараз, коли знає, коли бачила це у спогадах тепер уже покійного брата Артура, вона більше ніколи не зможе переступити поріг цього дому. А тепер до них ще додалися не менш радісні історії пращурів.

— Насправді я нічого не хочу звідти забирати. Досить і того, що зі мною завжди будуть всі ці спогади.

— Робимо фото для продажу чи покладемо все на рієлторів? — Андре дістав смартфон і подивився на маєток крізь об'єктив його камери. 

Гострі шпилі, місцями вибиті вікна, тьмяне каміння та плетючі засніжені рослини створювали красиву готичну картинку. 

— Я не хочу його продавати, — знову запротестувала Лів. — І щоб він продовжував існувати теж не хочу. 

Андре перевів погляд з екрана смартфону на дружину:

— І як це розуміти? 

— Знищ його, — поблідшими губами ледь чутно прошелестіла жінка. 

— Це неможливо, — усміхнувся Андре.

— Для тебе немає чогось неможливого.

— Я не знищу цей дім так, щоб від нього нічого не лишилося.

— А вогонь? Влаштуємо пожежу, а ти підсилиш вогонь магією, і він знищить тут все до останньої друзки.

— Це граніт, Лів, ми не спалимо граніт ніяким магічним вогнем. 

— Тоді придумай щось іще. Я хочу знищити це вампірське гніздо, — Лів починало трусити. Не від холоду, а від люті. 

— Яке ж це гніздо, якщо тут вже давно не живе жоден вампір? — настрій чоловіка був прямо протилежний її трагізму.

— Придумай щось... Щось придумай, — повторювала жінка, все відступаючи назад.

Андре наздогнав Лів, обійняв, проник у її думки, щоб допомогти вийти з цього небезпечного стану. 

— Ми знайдемо спосіб, — прошепотів він уголос. — Але вдома, не тут. Нам немає куди поспішати. 

Місце під назвою «дім» для вампірського подружжя було в Австралії. Майже рік вони провели у сніжно-білому будинку на узбережжі Сіднею, дуже схожому на їхню попередню італійську віллу. До цього дня Лів не могла вирішити, що їй робити зі своєю спадщиною в Альпах. І тепер, коли чітко це зрозуміла, відчула полегшення. Навіть спокій. Тож в літаку, дорогою додому, вона просто насолоджувалась видами з ілюмінатора та розмовами з Андре на теми, які ніяк не стосувалися роду Воранор. 

В аеропорту вони зустрілися з Жаннет та Кіро. Ті чекали на свій рейс до Мілану. Темношкіра вампірка виглядала, як завжди, яскраво.

— В червоному плащі ніколи ще тебе не бачила, — Лів обійняла подругу. — І це просто воу-воу-воу!

— Йоу, маленька пташко, дякую! Не кожна одежинка розщедрить тебе на компліменти, — від приємних слів у свою сторону Жаннет сяяла ще яскравіше. — Ти теж прекрасна, хоча інакше й бути не може. Але сумна. 

— Минеться, — Лів не хотіла зупинятися на цьому.

У них видалася вільна година до італійського рейсу, яку вирішено було провести за столиком ресторану неподалік. Як завжди, з усієї компанії їв тільки Кіро, вампіри ж просто час від часу торкалися столових предметів. Жаннет натхненно описувала, яке приміщення в Мілані вона хоче знайти для майбутнього бутіка. Сам юний дизайнер виглядав дещо втомленим і рідко включався в розмову. Лів сподівалася зазирнути в його думки, але там не було нічого конкретного. Лише відчуття тривоги. Коли Андре відійшов поговорити по телефону, а Жаннет в той же час побачила знайому і пішла привітатися, Лів запитала прямо:

— Кіро, що з тобою?

— Що? Що з імною? — він труснув короткими темними кучерями, наче скидав із себе якісь сонні чари.

— Жаннет повна ентузіазму, а ти... Наче тебе тримають в заручниках, — Лів згадала, як почувала себе в полоні мисливців на вампірів, коли її сподівалися обміняти на відьомську книгу, викрадену Артуром.

— В заручниках? — Кіро в'яло посміхнувся. — Є щось схоже. Знаєш, просто всі ці амбіції Жаннет... Вона хоче перетворити мою справу на транснаціональну корпорацію.

— А ти?

— Мені це насправді не треба. 

 — А що треба тобі?

— Я чудово вписався в Австралії, — Кіро помітно повеселішав, сказавши це вголос. — Мене полюбили глянцеві журнали, мої сукні замовляють зірки. Навіщо встрявати в запеклу боротьбу за місце під сонцем Італії? 

— Бо інакше Жаннет буде нудно, — Лів поплескала друга по плечу. — Андре виводить нас усіх зі світу нафтового бізнесу, тож їй потрібне інше поле бою.

— Що? Чому виводить? — Кіро явно чув про це вперше. — Я думав, вони зубами за нього триматимуться. 

Вони обоє посміялися з його останньої фрази, і Лів пояснила:

— Їх зуби тепер націлені на фарма-компаніїї.

— А... О, — Кіро закивав. — Ну так, цей бізнес явно вічний.