Буремна кров

Валінья з Лінеро вирушили в дорогу. Спочатку перебралися з півострова на континент, далі подалися на південний схід. Вони йшли густими лісами, вовки зустрічалися їм не раз, але то були просто вовки, не вервольфи. Вірний ворон летів попереду, розвідуючи дорогу й видивляючись чудовиськ, яких вони шукали. Багато днів і ночей продовжувався той похід. Ніхто з них не відчував потреби у відпочинку. Єдине, що слугувало затримкою, — полювання. Кров звірів не давала багато енергії, тому годуватися потрібно було іноді й по два чи навіть три рази на добу.

І ось, на світанку одного з численних днів їхніх мандрів, Валінья побачила очима свого ворона того, кого вони так довго шукали. Чорний вовк, більший, ніж звичайні. Він був один у лісі. І з ним відбувалося щось дивне: він бігав колами, наче ганявся за власним хвостом. Валінья здивувалася, вона не могла повірити, щоб людино-вовк поводився наче грайливе цуценя. Але, продовживши спостерігати за ним, зрозуміла, що ці рухи є частиною якогось ритуалу. І, перш ніж вона сформулювала свої здогади у слово «перетворення», вервольф почав змінювати форму. Його контури здавалися розмитими від того, як швидко він рухався. Після свого кружляння на місці, звір піднявся на задні лапи, прогнувся в хребті назад так сильно, як цього ніколи не зробив би звичайний вовк, потім вигнувся у зворотний бік.

Лінеро вів матір за руку, тому що весь її погляд перебував у вороні, і просто перед собою вона нічого не бачила. Це тривало досить довго, тому син рухався повільно й обережно. Нарешті, Валінья повернула більшу частину свідомості у своє тіло, але продовжувала стежити разом із вороном за перетворенням.
— Швидше, — беззвучно, одними губами, сказала вона синові.
І вони побігли.
Валінья першою постала перед людиною, яка за кілька хвилин до того мала вовчий вигляд. Чоловік застібав бронзовою фібулою плащ із чорної вовни. Весь інший одяг на ньому теж був чорним, як і масть вовка, який щойно кружляв на тому місці.
— Доброго ранку! — привітала його Валінья.
— Вам теж, північні мандрівники, — на подив Валіньї, перевертень не тільки зрозумів її мову, а й відповів такою ж. — Набридли холоди? Чи що заманило вас так далеко від дому?
— Холод нас не лякає, — сказав Лінеро, виступаючи вперед матері. Він був готовий зараз же кинутися на людину в чорному, але для цього потрібен був хоч якийсь привід.
— Так, байдуже до холоду, аби кров була гарячою! — широко посміхнувся перевертень.
Валінья напружилася: він знає, хто вони такі, чи просто згадав стару приказку?
— Кажуть, вовча кров гарячіша, ніж у людей, — вона наблизилися до перевертня.

Лінеро йшов з нею крок у крок.
— Правду кажуть, — людино-вовк не переставав усміхатися. — Звірі мають особливі переваги. Як от розпізнавати своїх і чужих за одним лиш запахом, — обличчя чоловіка різко змінилося, скривившись у страшному оскалі.
Його голова почала трансформуватися. За кілька секунд вона перетворилася на вовчу. Але решта тіла залишалася людською.

"Він не може завершити перетворення, тому що вже майже розвиднілося", — подумала Валінья.
Лінеро кинувся на вервольфа, повалив на землю і намагався дістати іклами до його горла. Але противник був не зі слабких. Він скинув вампіра з себе, і тепер той уже опинився на землі. Величезна вовча паща нависала прямо над його обличчям. Валінья застрибнула вервольфу на спину і обхопила його голову руками, намагаючись звернути вовчу шию. Але в результаті сама опинилася на землі. Видавши неспокійне: «Ар-рх!», немов бойовий клич, її ворон полетів в атаку і вчепився у вовчу голову. Він увігнав пазурі в шерстисту потилицю і, спритно нахилившись уперед, щосили клюнув перевертня в око. Той завив, замахав руками, намагаючись стягнути з себе птаха. Але ворон і сам уже злетів із його голови. Він націлився на інше вовче око, і, не чекаючи довго, вразив ціль. Вервольф видав ще один жахливий звіриний рик і притис руки до очниць, з яких текла кров. Лінеро з матір'ю не втрачали часу: удар по вовчій шиї та людському попереку повалили супротивника замертво.
— Ар-рх! Ар-рх! — проголосив перемогу ворон і опустився на плече господині.
— Його треба спалити, — чи то стверджуючи, чи то питаючи, — сказала вона.
— Треба, — погодився Лінеро.
«Тільки нехай мій син залишиться живим», — думала Валінья, дивлячись на язики полум'я, які лизали з усіх боків химерний труп людино-вовка.
Переживаннями про сина, передчуттям подальшої помсти поріддям вервольфів, вона намагалася заглушити нав'язливі думки про власну долю. Найкраще було б забути про неї.
Але ця доля не забувала про Валінью. Не питаючи дозволу та не давши часу на підготовку, наздогнала її вже надвечір того ж дня. Вона підкралася позаду безшумною ходою вовчиці. Підкралася в той момент, коли про неї ніхто не думав, коли Валінья з Лінеро захопилися згадкою веселих історій з його дитинства. Вона вибрала момент, коли навіть пильний ворон забув про свою спостережливість. Він мирно сидів на плечі у господині, легенько погойдуючись у такт її крокам, і час від часу вставляючи своє «Ар-рх!» у їхню із сином розмову.
Сіра й безшумна, як тінь, безжальна, як всякий месник, смертна доля підкралася до Валіньї і встромила в її ногу свої гострі зуби. Вони легко прокусили міцну вампірську шкіру і розірвали стегнову артерію. Ні гарчання, ні криків — жодного гучного звуку не пролунало в сутінковому лісі. Тільки шарудіння, викликане падінням тіла на хвойну підстилку. Тільки шелест крил ворона, який сподівався знову врятувати ситуацію. Тільки глухий удар сильної лапи по пташиному тілу. І ще один шерех, цього разу набагато тихіший за перший, від падіння трупа на хвою. Останнє, що почули дерева того вечора, — це тріск зламаної Лінеро гілки, а потім — хрускіт хребта вовчиці, який ця гілка перебила.

Хельга мала видіння. Таке траплялося з нею вкрай рідко, але іноді траплялося. І ввечері, коли вона взяла в руки свою велику глиняну миску, перед її внутрішнім поглядом з'явився той кривавий малюнок на воді, що передбачав майбутнє Валіньї. Хельга зрозуміла – пророцтво здійснилося. Їй було шкода вампірку, хоч це й не в правилах відьом, когось жаліти. Все ж вона розуміла — у вервольфів у крові ненависть до вампірів, а Валінья сама пішла на їхні пошуки. Око за око, зуб за зуб — так було знищено не одну сім'ю на землі. Але ніколи вампірам не здолати всіх вервольфів. І зворотне теж ніколи не станеться. Тому смерть Валіньї була безглузда, й від того ще сумніша.