Вода з кров'ю

Після смерті батька Лінеро з матір'ю недовго залишалися в Скандинавії. Через кілька тижнів, продавши коней і зібравши в дорогу тільки найнеобхідніше, вони вирушили до диких лісів Європи. Такий маршрут обрали невипадково. Поки Лінеро вирішував питання продажу та обміну, Валінья звернулася до місцевої відьми за порадою. Ця жінка, Хельга, знала чимало про невідому людям сторону світу. Вона також знала, що в її місті мешкає сімейство вампірів, але нічого проти не мала, адже інтереси їх ніколи не перетиналися. Валінья розповіла їй історію загибелі Браварха, описала і першу його сутичку з білим вовком, і те, що нібито той самий вовк приходив до її чоловіка в його дитячі роки.
— Вовками називати їх не зовсім правильно, — насамперед зауважила Хельга. Вона вміла дивитись на співрозмовників настільки проникливо, що здавалося, ніби бачила все їхнє минуле та майбутнє тим своїм поглядом. При цьому Валінья немовби теж дивилася всередину своєї долі, а зовсім не на відьму. Коли пізніше вона намагалася згадати її колір очей чи волосся, якусь родиму пляму чи ластовиння, їй це не вдалося. Жодної виразної картини. Тільки відчуття сили та гармонії поряд із собою. І свою власну непохитну довіру.
— У вовчій шкурі вони не завжди, — розповідала їй Хельга. Це вервольфи — істоти, які мають дві зовнішності — людську та вовчу. Якщо вервольф приходив до Браварха, коли той був ще дитиною, і, треба розуміти, не був вампіром, то він вибрав його собі в учні.
— Десятирічного хлопчика в учні вервольфу? — здивувалася Валінья.
— Так, — Хельга ствердно кивнула, — вони беруть дітей раннього віку. Як хлопчиків, так і дівчаток. Але далеко не кожна дитина підійде. Стати вервольфом набагато складніше, ніж стати вампіром. Необхідна схильність: вміння відчувати природу, спілкуватися з тваринами, чути голос дерев. А ще бути вольовим, сильним, витривалим і сміливим.
— Тоді чому ж мій чоловік не став вервольфом?
— Хто знає? — у голосі Хельги чулося, що вона якраз таки знає, але не хоче витрачати сили на повну відповідь. — Можливо, щось завадило тому білому вовку, а може він виявив Браварха не достатньо придатним для наміченої йому ролі. Адже це непроста доля, Валіньє. Вночі вовк, вдень людина. Цілком звичайна людина, якій треба жити серед людей і нічим не видавати себе.
— Значить, це може бути навіть хтось у нашому місті? — від цього припущення у Валіньї закипіла кров. Жага помсти, яку вона всіма силами намагалася придушити в собі та у своєму синові, прагнула вирватися назовні. — Якщо ти знаєш, хто це, скажи! — до викладеного на стіл мішечка монет жінка додала ще один.
— А якби хтось запитав мене, чи я знаю в цьому місті вампірів? — Хельга відсунула гроші від себе. — Хотіла би ти бути проданою за кілька кругляків золота?

— Нас усе одно вже вистежили. І хочуть знищити. Я маю захистити сина, Хельго! Я повинна завдати удару у відповідь!
— Тут тобі більше нема кому мститися, — спокійно відповіла відьма на її палку промову. — У наших землях була лише невелика зграя вервольфів. І вона знищена твоїми чоловіком та сином.
— Але наша війна ще незавершена, — Валінья стиснула мішечок із золотими настільки сильно, що монети почали згинатися між її пальців. — Не ми її почали. Думаєш, мені потрібна була ця ворожнеча? Чи моєму чоловікові? Ми щойно стали вампірами, які ще навіть не розуміли, як далі жити в цьому світі, коли на нас вперше напав цей... Як ти їх називаєш?
— Вервольф, — нагадала відьма.
— Та він. Хельго, що треба від нас цим тварюкам? Вони оголосили нам війну, не навпаки.
— Тобі не сподобається те, що ти хочеш дізнатися, — попередила відьма.
— Але мені необхідно дізнатися, — Валінья розуміла, що сама по собі їх з Лінеро втеча нічого не змінить. Їх можуть наздогнати де завгодно і будь-коли. Це означало життя в постійному страху та напрузі. Смерть Браварха показала — вампіри не такі невразливі, як було обіцяно Наредом.
— Я покажу тобі дещо, — сказала Хельга, переконавшись у серйозності намірів гості.
Вона підвелася зі свого стільця, підійшла до полиць із кухонним посудом і взяла широку глиняну миску. Хельга поставила її на стіл, насипала на дно трохи солі та налила води, в процесі безперервно щось нашіптуючи.
— Залишилося додати пару крапель твоєї крові, — сказала вона і простягла Валіньї великий обробний ніж.
— Мабуть, ти знаєш не так багато, як я думала, — посміхнулася та. — Ця сталь для мене, що ніжна весняна травинка, — вона сильно притиснула до руки ніж і різко провела вздовж від кисті до ліктьової западини.
Хельга уважно спостерігала за ковзанням леза, яке мало залишити глибокий поріз, можливо до кістки. Адже ніж був важкий і гострий, а рух Валіньї — сильний і стрімкий. Але на білій шкірі жінки не з'явилося ні подряпини, ні вм'ятини.
— Так, я знаю далеко не все, — сказала Хельга, забираючи свій ніж назад. — Але щодня я дізнаюся про щось нове. Те, що я дізналася сьогодні — вражає, однак мені все одно потрібно трохи твоєї крові, щоб вода показала пророцтво саме про тебе, а не про кого їй заманеться.
— Буде тобі кров, — Валінья легенько прикусила руку і на ній миттєво з'явилася гранатова цятка. Жінка підсунула миску ближче до себе і стиснула кулак. У воду впало чотири багряні крапельки.
— Достатньо, — сказала відьма. — А тепер дивись. Дивись уважно.
Вона встала за спиною Валіньї і знову зашепотіла щось, водячи рукою над поверхнею води. Обоє не відводили очей від миски. Краплі крові не розчинилися в ній, а почали розповзатися химерними червоними візерунками. Спочатку Валінья нічого не могла розібрати в цих завитках, але незабаром вони оформилися у досить чітку картинку: ворон, який летить над хвойним лісом у напрямку південного сходу. Знову візерунки і нова картинка: вовк і жінка наготові до нападу один на одного. Це зображення розпливлося дуже швидко і змінилося подібним, але з новими деталями: жінка лежала на землі серед переламаних гілок, а поруч сидів вовк, крутячи на передній лапі ворона, пронизаного довгими кігтями.