Ворон проти вовка

Між Бравархом і вороном встановився особливий зв'язок, малозрозумілий для Валіньї. У птаха немов переселилася частина свідомості Браварха. Він міг бачити очима ворона, міг спрямовувати його туди, куди йому було потрібно, і прикликати назад, коли той був потрібен йому поблизу. Так через цей зв'язок вони розшукали найближче плем'я людей і пішли до нього. Їхній шлях пролягав на південний схід, через густі ліси. Подолавши за добу відстань, підвладну снігам і льодам, вони опинилися в тепліших землях, де можна було зустріти оленів, ведмедів, вепрів, вовків та лисиць. Вперше за довгий час Браварх і Валінья вдосталь наситилися кров’ю.
Якось на їхньому шляху трапився білий вовк. Валінья ніколи такого раніше не бачила, як не бачила і того, щоб вовк ходив сам, окремо від зграї. На той час вони вже кілька днів не зустрічали вовчих слідів, тільки чули віддалене завивання ночами.
— Старий друже! — несподівано зрадів Браварх. — Якщо це ти, — простяг він руку до вовка.
Звір стояв у кількох метрах від вампірів, виглядав насторожено, але не вороже. Вичікував, спостерігав.
— Варакх, та це ж справді ти! — Браварх радів зустрічі з вовком, як дитина. — Іншого такого нема в цілому світі!
Вовк загарчав, хутро на його спині стало дибки.
— Так, я змінився, — Браварх опустив руку. Він подумав, що звір міг бачити у ній загрозу. — Але це той самий я, з яким ти приходив бавитись колись.
Тільки тепер Валінья згадала, як десятилітнім хлопчаком, Браварх набридав усім розповідями про його лісового друга, який показував йому цікаві місця і грав з ним у хованки. Одного разу він приніс двох великих зайців і сказав, що його друг шле їх у подарунок племені. Всі захоплювалися Бравархом, як юним мисливцем, але ніхто, навіть його найкраща подруга, так і не повірили словам хлопчика. Просто тому, що ніхто ніколи не бачив білих вовків, тим більше вовків, які грають у хованки з людськими дітьми й ловлять для них зайців.
Браварх обережно зробив ще кілька кроків назустріч звірові. Той приготувався до стрибка.
— Облиш його! — скрикнула Валінья.
Браварх сів навпочіпки. Так його очі опинилися на одному рівні з очима вовка. Вампір вважав, що це доведе звірові відсутність загрози. Але вовк бачив картину під іншим кутом: противник опинився у вразливішій позиції. І він кинувся на Браварха. Вони сплелися клубком і покотилися з пагорба. Їх зупинив величезний старий в'яз, в який вони влетіли. На секунду тіла вампіра та вовка розчепилися, але лише для того, щоб знайти точку опори та знову кинутися в атаку. Вовк вирвав зубами жмут волосся Браварха, полоснув пазурами його плащ. Але більшої шкоди, як не намагався, завдати не міг. У вампіра успіхи були ще меншими — він не хотів завдавати звіру болю, тільки, по можливості, відбивав його удари та укуси. Валінья швидко зрозуміла, що за такої тактики Браварх ще довго носитиметься лісом з цим вовком, тому сама вирішила взятися за справу. Вона зламала під гострим кутом кілька гілок з найближчого дерева і почала метати одну за одною у вовка. Потрапити в нього було нескладно — звір якраз навалився зверху на Браварха і щосили намагався дотягнутися мордою до його горла. Вампір відтягував його від себе за загривок і все ще продовжував щось говорити йому. Але навіть якщо цей вовк був другом його дитинства, настав час визнати, що їхня дружба вичерпала себе. Перша дерев'яна палиця відскочила від вовчої спини, не залишивши і подряпини.
«Сильніше!» — наказала собі Валінья.
Дві інші палиці вона кинула одночасно. І обидві вони вп'ялися звірові в бік. Він огризнувся в сторону жінки, але лапи, які притискали Браварха до землі, анітрохи не послабшали. Валінья вперше після перетворення відчула себе слабкою. І це їй дуже не сподобалося. Але безсилля незабаром обернулося люттю, звіриною люттю, яка почала пульсувати десь у серці і звідти чорними хвилями поширюватися по всьому тілу. Її погляд помутнів — все стало виглядати, немов через червону завісу. Думок більше не було, лише інстинкти. І перший із них — захищати свого, бити чужого. Валінья кинулася на вовка і обхопила руками його шию. Звір хрипко загарчав і спробував скинути її з себе. Але вампірка міцно осідлала його, обхопивши боки вовка колінами. Її руки стискали горло звіра, але той продовжував звиватися. Валінья повалила вовка на землю, відтягла його голову далеко назад і вгризлася в артерію, яка гаряче пульсувала, на горлі.
— Не вбивай його! — почула вона у себе за спиною. Але зміст цих слів досяг її свідомості лише коли звір вже був мертвий. Тоді ж до неї повернувся нормальний зір, без червоної завіси.
— Він би вбив тебе, — Валінья підвелася і обтрусила з себе білі вовчі ворсинки.
— Нас неможливо вбити, — нагадав Браварх. — Так Наред сказав, — він підійшов до мертвого тіла звіра.
— А мені зараз здалося, що вовк цілком може впоратися з нашим безсмертям. — жінка вперлася у бік звіра  ногою і витягла з нього закривавлені палиці.
Браварх перевернув його на спину.

— Дивись сюди! — гукнув він.
Валінья подивилася. Чоловік показав їй округле вкраплення бурого хутра поміж сніжно-білого. Воно ховалось від очей під лівою передньою лапою вовка.
— Це точно Варакх! У вовка, який грав зі мною, була така сама мітка.
— Може, це й він, але ти більше не десятирічний хлопчик, — суворо зауважила Валінья. — Ти воїн, якому призначено вести за собою людей. А вести за собою означає дбати і захищати. Від усього та від усіх.
Вона не додала: "А ти і себе захистити не можеш". Але Браварх і так зрозумів натяк. Він дістав із чобота свій мисливський ніж (бронзовий, не кістяний, такий вважався справжнім скарбом) і почав знімати вовче хутро.
Коли справа була майже закінчена, прилетів їхній ворон. Він сів на витягнуту йому руку Валіньї, оскільки руки Браварха все ще були зайняті.
— Як тобі цей звір? — спитала дівчина птаха.
Ворон не відповів навіть свого звичного "Аррр!" Натомість він спурхнув з її руки й опустився на вовчу морду. За пару хвилин птах спустошив обидві очниці звіра. Після чого знову повернулася до Валіньї.
— Мені він теж не сподобався, — вона погладила ворона по голові вказівним пальцем.
Браварх подивився на них, як на злісних змовників. Але не зронив жодного слова. За кілька хвилин його роботу було завершено — він розклав перед дружиною білу вовчу шкуру.
— Сподіваюся, ти задоволена, — промовив безбарвним голосом.
— Вовк лише відшкодував тобі подертий плащ, — спокійно зауважила вона.
— Тобі він віддав кров, мені хутро, ворону — очі. Що ж, піду, подякую йому, — Браварх підняв із землі палиці, які Валінья кидала у вовка.
— Що ти збираєшся робити? — стурбовано спитала вона.
— Єдине, що я можу зробити для нього тепер — віддати його тіло землі, — чоловік почав розпушувати палицями ґрунт.