Зі збірки "Казки Старого Світу"

↑ Матінка Смерека↑

На зелених горбах Карпат, поміж лапатим віттям ялинок і струнких стовбурів буків, прихована таємнича печера. Однак, прихована вона тільки від людських очей, та не від звірячих. Кожен могутній ведмідь, кожен маленький слимачок знає, що у тій печері мешкає сама Матінка Смерека – берегиня Карпат. Колись дуже й дуже давно, коли наш світ був ще зовсім молодим, карпатські гори ще не були такими прекрасними, як тепер. Підпирали вони похмуре небо своїми голими скелястими спинами, і жодна маленька рослинка не мешкала на їх сумовитих схилах. Безліч печер знайшли притулок у їх прохолодних надрах, але не прижилися у їх глибинах навіть найменші тваринки. Кружляли над сірим понурим небом лише самотні птахи та вітер.

Й одного разу, з волі всемогутнього Рода, відвідала той край Макош-матінка, богиня достатку й долі. Побачила вона сумні карпатські гори, і не стрималася: зронила на мовчазну землю прозору, прохолодну сльозу. І виросла з тієї сльози смарагдово-зелена смерека, струнка і висока. Здійняла у весняне небо свої лапаті віти, торкнулась сонця – і перетворилась на прекрасну чорноволосу дівчину. А замість охайних дівочих шат – з’явилася на ній  довга сорочка з пухнастими рукавами, оздобленими тисячами запашних голок.

— Дарую тобі цю землю, — промовила богиня. – Нехай вродяться з твого тіла горді смереки, з очей твоїх — джерела, і стелиться мох за твоєю ходою, немов вода. Бережи карпатський край, захищай його і пам’ятай ім’я своє – Матінка Смерека.

Посміхнулася дівчина, окреслила похмурі гори сяючим поглядом і відказала:

— Збережу, Макош-матінко, а як ні… — вона змахнула рукавами і розправила своє незвичне вбрання. – Якщо сила недобра заволодіє цим краєм і розірве його на шматки – матиму вдосталь голок, щоб його врятувати.

Відтоді, мешкала Матінка Смерека у гірській печері і народила навколо себе сотні й сотні дерев. Найбільше любила вона сестер своїх – смерек, тому віддала їм велику владу над горами. І виростила для своїх сестричок безліч друзів, не пошкодувавши своєї чарівної сили. Розбіглись гірськими хребтами червоношкірі сосни, ялиці, застелив землю запашними кущиками ялівець. Вдосталь голок має Матінка Смерека! А поруч з кошлатим віттям хвої посадила берегиня Карпат могутні срібношкірі буки, щоб захищали вони своєю тінню шовкові тіла моху та дарували прохолоду розпеченому камінню. Наступними з’явились попід деревами прекрасні та різнобарвні квіти: білокосі ромашки, купальниці золотаві, дзвіночки, фіалки та проліски. А на вершечках величних гір, під наглядом братця-ялівця, зажевріло під літнім сонечком червоне намисто брусниці та ніжні пелюстки рути.

І вподобали карпатський край різноманітні птахи, комашки і тварини – улюбленці старого Велеса. Захрускотіли сухі тіла голочок під важкими кроками ведмедів, кабанів та оленів. Спалахнули у смарагдових заростях рудаві спини лисиць та сріблясті тіла зайців. Загойдалися на вітті спритні попелясті білки, а над їх верткими гостровухими голівками здійнявся і полетів у небеса солодкий пташиний спів.

Та не довго жив у злагоді та мирі край Матінки Смереки. За тваринами прийшли люди, землероби, скотарі, дроворуби, і сповнились лісові надра їх зухвалими голосами. Уважно прислухалась до них Матінка Смерека, заховавшись у лісових надрах, і пізнавши людську природу взялася до роботи.

Заготувала вона у своїй печері безліч голок: смерекових, соснових, ялівцевих. Застелила усю підлогу ніжно-зеленим листям буків. Невтомно працювала берегиня, і тільки коли сум торкався її чутливої душі, пливла над землею її тиха й прекрасна пісня:

Назбираю голочок, назбираю латочок

І свої карпатські гори порятую від дірок

Прийшли люди, люди-кати

Хочуть землю розірвати

Назбираю голочок, назбираю латочок

Хто ж матусі допоможе врятувати діточок?

Раптом, на превеликий подив берегині, з-за густих заростів ялівцю відгукнувся до неї дзвінкий дитячий голос:

Назбираю голочок, назбираю латочок

Обіцяю я матусі не лишати дірочок!

Не всі люди, люди-кати

Допоможу рятувати!

Озирнулась Матінка Смерека, і побачила між зеленого віття бліде дитяче личко, а на ньому – чудової блакиті очі, сяючі, немов літнє небо.

Дівчинка дивилася прямо на неї.

Зустрівши погляд Матінки Смереки, лісова гостя сміливо вийшла із заростів і підійшла до берегині. Дівчинка простягнула до неї відкриті долоньки і Матінка Смерека побачила, що на них лежать крихітні голочки ялівцю.

— Це для вас, співоча матінко, — озвалась незнайомка.

— Дякую тобі, дитино, — промовила Матінка Смерека, оговтавшись від здивування. – Як тебе звати? Як ти опинилась сама у цій гущавині?