Розділ 5:

Прочитавши це повідомлення, я відчула, як мій світ обвалився. Ніби ціле місто раптом пішло під воду, залишивши мене саму серед тиші й руїн. Я сиділа на кухні й знову і знову перечитувала ті слова. Руки тремтіли, в грудях стискалося, але сльози не приходили — шок був надто глибоким.
Мені потрібно було їхати з Кірою до лікаря, тож я зібрала залишки сил і змусила себе рухатися далі. Але всередині я вже падала — у темну, бездонну прірву. Біль був таким сильним, що не хотілося нічого — ні думати, ні відчувати, ні жити.

У той момент Олександра була зі своїм чоловіком і не змогла бути поруч. Я розумію — він військовий, у нього своя реальність. Але хіба не можна було знайти кілька годин, щоб просто побути зі мною? Просто мовчки посидіти поруч, коли все розсипається?
Дні почали зливатися в один. Я пила — не багато, але достатньо, щоб хоч трохи притупити біль. Кілька банок міцного пива щодня ставали моєю тихою втечею. Я зламалася. Безсонні ночі з донькою, коліки, годування, нескінченні домашні справи — усе це перетворилося на замкнене коло, з якого не було виходу.

А потім — новий удар. У чотири місяці Кірі поставили діагноз: дисплазія. І почалося — масажі, стремена, ліки, безкінечні лікарні та реабілітації. Я просила Олексія допомогти, просила кошти на лікування, але у відповідь почула лише холодні слова:
«Якщо з нею щось станеться — це буде погано, але я нічого не втрачаю».
У той момент щось у мені остаточно обірвалося. Як можна так говорити про власну дитину? Як можна бути настільки байдужим? Це було наше спільне рішення — привести її у цей світ, але відповідальність залишилася тільки на мені. Я ще деякий час намагалася достукатися до нього, але марно.

Кіра росте, і разом із нею ростуть нові випробування. Затримка розвитку, постійні обстеження, лікарі, спеціалісти, центри… І все це — на моїх плечах. Олександра допомагає, як може, і я вдячна їй за це. Але основний тягар — мій. А він… він десь там, під мирним небом, живе своїм життям, у якому для нас немає місця.
Навіть удома я не знаходжу спокою. Сварки з мамою не закінчилися після розлучення. Вона приносить додому свій біль і втому — і виливає все це на мене. Розповідає іншим, яка я погана, яка «не така». Іноді мені здається, що я просто зручна тінь у цьому домі — безкоштовна домогосподарка, яка повинна встигнути все до її приходу. А коли я прошу хоча б трохи допомоги — просто посидіти з Кірою, щоб я могла вийти і подихати — у відповідь чую лише відмовки.
Так минають дні. Місяці. Роки.
Я живу так уже два з половиною роки. В особистому житті — порожнеча. Я знайомлюся, намагаюся, але нічого не складається. І, здається, я вже навіть перестала чекати.
Я звикла. До втоми. До вигорання. До самотності.
Я просто живу. День за днем. І не знаю, де в цьому житті — я.

Все описане є за правду. Це правда мого життя. Можна розповідати багато чого. Але в цій коротенькій книзі я вам показала життя в довжину років.