Розділ 4

Коли ми з нареченим вдруге приїхали до Польщі, у нас майже нічого не було. Після оплати хостелу в кишені залишилося всього двісті злотих — дріб’язок, який танув із кожним днем. Роботи не було, продукти швидко закінчилися, і в якийсь момент у нас залишилася лише капуста. Ми тушкували її й їли кілька днів поспіль, розтягуючи, як могли. А потім настав голод — справжній, виснажливий, той, від якого зводить тіло й паморочиться в голові.
Я стискалася від болю, але ще більше мене ранило інше — мій наречений не наважувався навіть постукати до сусідів і попросити допомоги.
Згодом нам таки дали роботу. І ми почали працювати так, ніби від цього залежало саме життя.

Одинадцять місяців — без перепочинку. По дванадцять годин щодня. Днями й ночами. Мої пальці боліли так, ніби їх викручували зсередини, а Олексій зірвав спину. Втома, сльози, відчай — усе змішалося в одне. Але ми трималися. Ми вірили, що це має сенс.
І ми назбирали гроші на весілля.
Та життя не поспішає дарувати щастя просто так. Ми ще не отримали документів на тимчасове проживання, тому змушені були залишитися на тій самій виснажливій роботі.
Потім Олексія звільнили — через постійні невиходи. Ми залишилися ні з чим і переїхали до моєї подруги. У той час почалася війна в Україні, і Польща наповнилася людьми, які, як і ми, шукали шанс вижити. Роботу знайти стало майже неможливо.

Подруга теж переживала непростий період — розійшлася зі своїм хлопцем і фактично почала жити за наш рахунок.
Я завжди була такою — віддати останнє близькій людині, навіть якщо сама залишуся з порожніми руками. Це моя сила і водночас моя слабкість.
Гроші, відкладені на весілля, зникали. Ми витрачали їх на життя — своє і її. І, можливо, їх вистачило б надовго, якби не її звичка жити широко, не рахуючи наших можливостей.
Коли гроші закінчилися і я обережно нагадала про борг, усе змінилося.
Одного дня, виходячи з чергової квартири після прибирання, я отримала повідомлення: «Нам треба поговорити». Я не чекала — одразу зателефонувала. І замість розмови почула холодні, різкі слова. Образи. І вирок:
ми маємо з’їхати.
Це було, як ніж у спину.
Ми підтримували її, коли вона потребувала цього найбільше. Але щойно гроші закінчилися — закінчилися і ми.

Коли я сказала, що ми вже знайшли інше житло, вона раптом почала просити вибачення. Та було пізно. Деякі речі не можна повернути назад.
Ми переїхали. Жили тихо, скромно, але про весілля більше не йшлося.
І саме тоді я почала бачити Олексія іншим. Не тим, за кого трималася всі ці роки. Він не працював. Я тягнула все на собі — дві роботи, втому, відповідальність. Нам ледве вистачало на їжу. Я шукала для нього можливості, але йому все було «не так».
А потім я дізналася, що вагітна.
Він майже не відреагував. Ні радості, ні страху — ніби це його не стосувалося. Ми вирішили залишити дитину, але народжувати в Польщі я не могла. Я повернулася в Україну.
Спочатку все було спокійно. Лікарі, облік, турбота. Але поступово між нами почала рости прірва. Його байдужість боліла більше за будь-які слова. А коли слова з’явилися — вони були холодними:
«Не винось мені мозок».
Вагітність минула більш-менш добре. Але одного дня моє тіло дало сигнал — набряки. Лікарі вирішили: народжувати потрібно негайно.
Кесарів розтин.
Я пам’ятаю той страх — він проходив крізь мене, як холод. Тіло тремтіло, серце билося так, ніби хотіло вирватися. Я була напружена до межі, і кожен дотик здавався болючим.
А потім — тиша.

Мою доньку дістали напівживою.
Лікар боровся за неї ще всередині мене, а потім естафету підхопили неонатологи. Вони витягували її з темряви, крок за кроком.
І вона обрала життя.
Після цього був біль. Справжній, нестерпний. Коли анестезія відійшла, кожен подих різав тіло. Три дні я не могла ні сісти, ні встати, ні нормально дихати. Поруч були мама й Олександра — вони тримали мене, коли я сама вже не могла.
На четвертий день нас виписали. Біль не зник, але я вчилася жити з ним. Потроху поверталася до себе. До доньки. До життя.
Олексій… майже не цікавився нами. І ця байдужість була гіршою за будь-яку сварку.
А коли нашій доньці виповнився місяць, він просто зник із нашого життя.
Без розмов. Без пояснень.
Лише коротке повідомлення на телефоні:
«У мене інша…»