Розділ 3

Після закінчення коледжу я й далі спілкувалася зі своїми подругами. Наші дороги не розійшлися, життя не розкидало нас у різні боки. Здавалося, усе залишалося стабільним і передбачуваним. Та одне знайомство змінило все — назавжди.

Його звали Олексій.
Я знала його ще зі школи. Точніше, знала про нього. Він колись зустрічався з моєю знайомою, але їхня історія швидко закінчилася. Для мене ж він довгий час залишався просто обличчям із минулого — «той самий хлопець», і не більше. Я не знала, який він насправді.
Усе змінилося одного дня, коли він запросив мене прогулятися до річки.

Я погодилася без вагань. Він мені подобався — щось у ньому притягувало. Невисокий, темноволосий, із глибокими темними очима — у ньому була якась тиха впевненість, яка зачаровувала.
Того вечора річка здавалася особливо спокійною. Ми багато сміялися, жартували, і, звісно, не обійшлося без легкого флірту. З того дня все закрутилося. Ми почали бачитися щодня. Гуляли до пізньої ночі, не помічаючи часу. Він проводжав мене додому, а сам повертався до себе вже під ранок.
Так усе й почалося.

Перший рік наших стосунків був непростим. Ми сварилися, не розуміли одне одного, іноді здавалося, що це кінець. Я не раз думала піти. Але щоразу щось мене зупиняло.
Можливо, те, що в нього майже нікого не було. Лише я — і складна, зламана сім’я за плечима. З часом він змінився: став спокійнішим, уважнішим, ніби навчився стримувати своє невдоволення світом.
Та були й інші труднощі.
Мама не приймала його. Зовсім. Пів року її слова дзенькотіли в моїй голові, мов ложка об склянку — настирливо, боляче, безупинно. Вона знаходила безліч причин, чому він «не той». А я щоразу ставала на його захист. Я стояла за нього горою — бо кохала.

Другий рік наших стосунків став переломним.
Я втомилася жити між двох вогнів — між своїм вибором і маминим неприйняттям. І одного дня вирішила: досить. Я переїхала до нього.
Наше життя було далеким від ідеалу. Скромні умови, постійна нестача грошей… І водночас — дивне відчуття свободи. Ніби я вперше почала жити по-справжньому.
Особливо боляче було згадувати про інше: у нас була ще одна квартира. Але мама одного разу сказала фразу, яка врізалася в пам’ять назавжди:
«Я краще здаватиму її чужим людям, ніж ти там житимеш».
Я досі не розумію, чому. Вона повторювала це щоразу, коли я намагалася почати самостійне життя. Іноді мені здавалося, що її самотність тягне мене за собою — ніби вона боялася відпустити.
Я не можу сказати, що вона погана. Вона багато зробила для мене, і я вдячна їй. Але є речі, які й досі залишаються для мене загадкою.
Попри все, я зробила свій вибір.

Життя з Олексієм стало новим етапом. Свобода, незалежність, відчуття, що ми проти всього світу — разом.
І саме тоді він зробив мені пропозицію.
Я розгубилася. Стояла і не могла повірити, що це відбувається зі мною. Невже це і є моє щастя? Невже я стану дружиною?
Ці думки крутилися в голові, не даючи спокою.
Я мріяла про гарне весілля. І ми вирішили поїхати до Польщі на заробітки. Перша спроба була невдалою. Але друга — змінила все. Ми залишилися там на два роки.
Здавалося, ми рухаємося вперед.
Але саме тоді життя почало готувати для мене найважчі випробування…